Національний рух і суспільно-політичне життя в 60-х рр. ХІХ ст. – 9 клас

1. Основні тенденції розвитку українського руху в другій половині XIX ст.Друга половина XIX ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням Ідейних основ визвольних рухів, що зародились у першій половині XIX ст.Кожен європейський визвольний рух вирішував завдання, що стояли перед ним, за трьома головними напрямами: національним, загальнодемократичним та соціальним. У першому напрямі головною є боротьба за національну свободу, у другому — за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому — за соціальну справедливість. Напрями діячів, які розв’язання всіх проблем зводять до здобуття національної незалежності, називають націоналістами. Для послідовного демократа (тоді їх було прийнято називати лібералами) всі питання вирішуються з розв’язання проблем прав і свобод людини. Діячі й напрями, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називалися соціалістами, соціалістичними. Термін «соціаліст» у той період не належав до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, лассальянці, фабіанці та ін.), а розумівся широко — як обстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого люду.Об’єднавчим для всіх цих напрямів, течій було прагнення повернути життя на краще, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за вирішення цього спільного завдання збалансовувала ці течії, змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило було правильним для більш-менш сформованих державних націй. Для бездержавних зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, долучання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, зосередження на суто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отож перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх прошарків українського суспільства. Крім того, слід було віднайти й організаційну форму руху. Над вирішенням цих завдань і працювали діячі українського руху впродовж другої половини XIX ст.Яке завдання стояло перед діячами українського руху другої половини XIX ст?О. Кістяківський2. Відродження українського національного руху наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. Українська громада ПетербургаНаприкінці 50-х рр. відбувається відродження українського національного руху. Поштовхом до цього стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки до скасування кріпацтва. Одним із центрів такого відродження стала столиця Російської імперії Петербург, у якому мешкала чимала українська громада. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Ґалаґанів П. Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкували твори П. Куліша, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка та ін.Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства. Новий міністр освіти Є. Ковалевський, українець за походженням, дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т. Шевченка, підтримав клопотання Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа».Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що ставила за мету популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади ввійшли правник О. Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д. Каменецький, письменник М. Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські. Ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади у Києві, згодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.Полем діяльності для громад стали недільні школи, що існували в 1859-1862 рр., наукові установи та видавнича справа.Що сприяло відродженню українського руху після розправи над учасниками Кири ло-Мефодіївського товариства?3. Журнал «Основа»Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В. Білозерський. Він і став редактором.Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним (друкувався українською і російською). Програмні завдання журналу визначалися так: «Мета нашого видання — всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому і сучасному, громадська користь. Загальнолюдська просвіта, в застосуванні до місцевих умов краю, буде керівною ідеєю редакції». Усього вийшло 12 чисел у 1861 р. та 10 — 1862 р.
Титульна сторінка журналу «Основа». 1861 р.Від самого початку журнал зазнавав нападок з боку російських видань. Зрештою, брак коштів змусив припинити видання.У 60-ті рр. XIX ст. «Основа» була єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно привернуло до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження в Україні. І все ж таки, незважаючи на короткочасність життя, журнал справив величезний вплив на громадську свідомість.Він наочно показав, що існування української нації, культури, літератури було незаперечним фактом.Коли виходив друком журнал «Основа»?4. ХлопоманиНа початку 1860-х рр. з-поміж польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, сумління яких мучило усвідомлення того, що їхній клас упродовж століть гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу, на чолі з Володимиром Антоновичем, називали хлопоманами, хоча самі себе вони іменували українофілами. Вони перейшли з римо-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. А закидам у зраді з боку польських діячів В. Антонович відповів статтею «Моя исповедь» в журналі «Основа», де він зазначав: «Якщо ви хочете бути послідовними демократами і служити народу, то мусите визнати, що більшість народу на Правобережній Україні становлять українські селяни… Отже, поляки-шляхтичі мають перед судом совісті два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутися до його національності та невтомною працею і любов’ю спокутувати те зло, що було завдане українському народові їхнім класом, або залишитись у ролі визискувачів чужої праці та ворогів національного розвитку свого народу».
В. Антонович (1834-1908)Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. був вельми колоритною постаттю: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької ніколи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. — професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади. За походженням поляк, він перейшов в український табір; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів — і перекинувся у стан українофілів; брав участь у конспіративних організаціях — і мав чудові взаємини з ворогами українства. До кінця життя залишався вірним тим словам, що завершували його «Исповедь»: «…надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними…»Спершу хлопомани віддавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час мандрували селами, збирали народні пісні, казки, прислів’я, записували звичаї та обряди. Така діяльність тривала до 1860 р., але «ходіння в народ» було малоефективним. Сільська влада й поліція переслідували хлопоманів.Окрім подорожей Україною, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, яких «вчили в національному напрямі». Вони утримували учнів на свій кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. Під тиском поліції школа припинила існування у 1862 р. Зрештою, гурток самоліквідувався.Кого називали «хлопоманами»?5. Київська громада. Діяльність громад у 1861-1863 рр.У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьоіуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство — Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями.Жандармський рапорт про діяльність Київської громади (1861 р.)«У Росії існує особливе товариство малоросів, пройнятих духом якогось патріотизму, Товариство це має скрізь своїх послідовників, і університети, Київський і Харківський, служать головними провідниками і поширювачами ідеї про можливості відновлення Малоросії. Так, у Київському університеті виникло товариство малоросів під назвою «Українська громада». Це молоді та пристрасні вільнодумці, які докладають усіх зусиль для здійснення пестуваної ними думки про свободу Малоросії та прагнуть зблизитися з простим народом, навчити його грамоти й поступово навести його на думку про колишню славу Малоросії та принади свободи з тією саме метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії. З цією метою, наскільки відомо, видається малоросійський журнал «Основа», розсилаються пропаганди (!) малоросійською мовою, пишеться історія України та існує в Київському університеті щоденна народна школа, і з цією ж метою виїжджають молоді люди в різні місця Малоросії та України».1. Як оцінювалася діяльність Київської громади? 2. Якою, на думку жандармів, була основна мета діяльності громади і хто її підтримував?У жовтні 1859 р. у Києві було відкрито першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям організовувати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання українських підручників і популярних книг для народу релігійної, історичної та іншої тематики. Так зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священик Степан Опанович, «Арифметика» О. Кониського та ін. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був Володимир Антонович (1834-1908).Слідом за Київською громадою організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві.Кони утворилася Київська громада? Якою була мета її діяльності?6. Польське повстання 1863-1864 рр. та УкраїнаУ 1863-1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події польського національно-визвольного повстання. Упродовж тривалого часу його готував Центральний національний комітет, що мав тісні зв’язки з польською еміграцією у Західній Європі. Головною метою повстання проголошувалося здобуття національної незалежності Польщі та проведення реформ.Готуючи повстання, його керівники приділяли велику увагу Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис., або 9,2%). Ці землі колись входили до складу Речі Посполитої, а ще повстання в Україні мало відволікти сили царських військ від повстання на власне польських землях. У Правобережній Україні повстання готував «Центральний комітет на Русі», згодом «Провінційний комітет на Русі».Повстання, що почалось в ніч проти 23 січня 1863 р., швидко перекинулося в Литву, Білорусію та Правобережну Україну. На бік повсталих перейшла незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів загальноросійської революційної організації «Земля і воля».У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно із представників польської шляхти. Всі спроби повстанців залучити на свій бік українських селян успіху не мали. Селяни подекуди навіть допомагали російським військам проти поляків. Із майже 20 тис. заколотників було лише 500 росіян, білорусів та українців. Серед українців, які взяли активну участь у повстанні, можна назвати А. Потебню (очолював воєнну організацію «Земля і воля»), І. Нечая (командир партизанського загону, що діяв у районі Любліна) та ін.
Польські повстанціПопри героїчний опір, в 1864 р. повстання було придушено. Хоча під час нього українці засвідчили свою лояльність царському режимові, це не врятувало український рух від переслідування і звинувачення, що він є «польською інтригою».На які українські землі поширилося польське повстання 1863-1864 рр.?7. Валуєвський циркуляр та його наслідкиВідродження українського руху попервах не викликало занепокоєння у російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалась як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Та вже 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на романтизм і відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. В Україні було проведено арешти, і на засланні опинилися етнограф П. Чубинський, історик П. Єфименко, етнограф С. Ніс, письменник О. Кониський. Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа», «Чернігівського листка»; за указом царя від 12 червня 1862 р. закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія у пресі, з’явилися звинувачення у намаганні створити українську самостійну державу.Зміни у політиці щодо українського руху були викликані:• підготовкою і вибухом польського повстання 1863-1864 рр.; український рух сприймався як «польська інтрига»;• розгортанням нелегальної діяльності різних опозиційних царизмові організацій;• стрімким зростанням кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» і «южнорусского сепаратизму».В Україну для розслідування справи про український сепаратизм було надіслано флігель-ад’ютанта М. Мезенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ П. Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне використання української мови у державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалась як екзотичне «наріччя». Це саме стосувалось і театру українською мовою. Проблема української мови розв’язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».
Петро ВалуєвІз Валуєвського циркуляра (1863 р.)Останнім часом питання про малоросійську літературу отримало інший характер, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають жодного стосунку до інтересів власне літературних. Спочатку твори малоросійською мовою ширилися лише на освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книг для початкового читання, букварів, граматик, географії і т. д. у числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилася слідча справа особливою комісією.1. Як у циркулярі аргументується необхідність заборони?2. Що найбільш лякало царську владу у розвитку української мови?Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови науки і культури. Нею можна було послуговуватися в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка — в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність.Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці проголошувалися складовою єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість.Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. За період з 1863 по 1868 рр., коли Валуєв пішов у відставку, кількість українських видань скоротилася з 33 до 1.Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху.Коли було видано Валуєвський циркуляр? Які його основні положення?ВИСНОВКИЗагальна лібералізація Російської імперії на початку 1860-х рр. дала поштовх до розгортання нової хвилі українського руху у формі громад, які займалися культурницькою діяльністю й існували легально. Лідером громадівського руху був В. Антонович. Громади намагались організувати просвіту народу рідною мовою. Проте польське повстання 1863-1864 рр. та страх правлячих кіл Російської імперії нового «мазепинства» спричинило появу Валуєвського циркуляра і погрому українського руху.ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ1. Чим було зумовлено піднесення українського руху наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX ст.?2. У яких організаційних формах існував український рух і які його особливості?3. З’ясуйте значення журналу «Основа» для розгортання українського руху.4. Хто такі хлопомани, яку роль вони відіграли в становленні українського руху у Наддніпрянській Україні?5. Хто був лідером українського руху в 1860-1880-ті рр.?6. Як Польське повстання 1863-1864 рр. вплинуло на національно-визвольну боротьбу українського народу? Чому українське населення не підтримало польського повстання?7. Чим було викликане видання Валуєвського циркуляра? Розкрийте основні його положення.
8. Робота в групах. Яку мету переслідував царський уряд, видаючи Валуєвський циркуляр? Проаналізуйте основні наслідки Валуєвського циркуляра для подальшого розвитку українського руху.