Популярні записи

Українська мова як визначальний чинник державної безпеки

Українська мова як визначальний чинник державної безпеки

  1. Мова як чинник державотворення.
  2. Українська мова – державна мова в українській державі.
  3. Мова і мовлення.
  4. Вимоги до мовлення.
  5. Офіційно – діловий стиль мовлення.
  • Мова як чинник державотворення

Одним із вагомих чинників, від якого залежить успіх державотворення, є дотепер не вирішене мовне питання, навколо якого відбуваються гострі суперечки між представниками різних політичних кіл. Представники однієї сторони віддають перевагу двомовності, посилаючись при цьому на досвід багатьох держав Заходу, де є подібні впровадження й апелюють до вирішення мовного питання в бік узаконення двомовності. Прикладами можуть слугувати: Швейцарія, де офіційними мовами, поряд з ретро-романською, є німецька, французька й італійська; Канада, в якій офіційними є французька та англійська мови; Бельгія, де офіційними є три мови — французька, німецька та нідерландська.
Прихильники протилежної сторони наполягають на тому, щоб у державі була офіційною одна мова — українська, що виконує роль базису, на якому ґрунтується ментальність, національний характер, національна свідомість, духовність, культура. А за ними — історія народу, його земля, національна ідея, соборність і державність нації, її доля і шлях у майбутнє.
Однак, як свідчить досвід людства протягом тисячоліть, мова об’єднує народи у нації й зміцнює державу. Занепадає мова — зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною і високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету — культурного та інформаційного, зрештою, засадничо-ідеологічного. Сьогодні навіть потужні англомовні держави дбають про свій мовний суверенітет.
На різних етапах існування України відомі мовознавці, представники ідеї соборності української літературної мови, такі як І. Огієнко,який видав окремий розроблений курс «Наука про рідномовні обов’язки» вважали , що рідна мова — це найважніша основа, на ній зростає духовно й культурно кожний народ. Не перебільшуючи роль і значення рідної мови в процесі державотворення, ми находимо у І. Огієнка положення «рівномовного виховання», які і сьогодні не перестають бути актуальними щодо свідомого громадянина нашої держави:
1. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.
2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.
3. Літературна мова — то головний двигун культури народу.
4. Уживання в літературі говіркових мов сильно шкодить культурному об’єднанню нації.
5. Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися нацією.
6. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова.
7. Головний обов’язок кожного свідомого громадянина — працювати для збільшення культури своєї літературної мови.
8. Стан літературної мови — ступінь розвитку народу.
9. Як про зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу, судять найперше з культури його літературної мови.
10. Кожний свідомий громадянин має дбати, щоб навіть у найменшій оселі працював «Гурток плекання рідної мови»
Добре розуміючи роль рідної мови в становленні нації, маючи «великий досвід» боротьби з нею, наприклад, укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, лінгвоцид тоталітарної радянської системи, рекомендації Ташкентської конференції (1979) і, насамкінець, проголошення російської мови офіційною (1990), певні політичні сили й сьогодні намагаються різними способами зашкодити становленню української мови як державної. Головні з них — це намагання надати російській мові статус офіційної, штучне створення так званої проблеми «русскоязычного населения». Мабуть, окремі політики сьогодення свідомо (а, може, через незнання) забувають ті століття рабства, упродовж яких знищувалася культура українського народу, його інтелігенція, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб «злилися нації», щоб сформувалася універсальна мова (російська). Саме тому демократична громадськість нашої держави повинна зробити все, щоб не допустити запровадження російської мови як офіційної, докласти зусиль для відродження рідного слова на власній землі. Незважаючи на те, що українська мова визначена державною відповідно до ст. 10 Конституції України і держава ,повинна забезпечувати всебічний розвиток її функціонування в усіх сферах суспільного життя, на всій території України .
Таким чином, зазначене вище говорить про те, яке місце в державотворенні займає мовний чинник і наскільки він пов’язаний з тими чи іншими царинами життєдіяльності усіх членів суспільства.
Одже:
1) українська мова сьогодні і в перспективі є вагомим чинником у будівництві держави та консолідації українського суспільства у націю;
2) механізм впливу мовного чинника на процес згуртування нації приводиться в рух авторитетом мови;
3) у різних частинах України простежується єдина тенденція орієнтуватися на українськомовну державу при ліберальному ставленні до мов національних меншин;
4) авторитет корінної мови в Україні на сьогодні недостатній для виконання нею повною мірою процесу державотворення;
5) вирішальним для піднесення авторитету української мови є формування національно свідомого громадянина;
6) потреба цілеспрямованих зусиль і заходів держави та громадськості для підвищення цього авторитету очевидна і нагальна

  • Українська мова – державна мова в українській державі

В умовах розбудови України, утвердження її на міжнародній арені, закріплення української мови як державної, розширення процесів демократизації нашого суспільства постала настійна потреба впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності держави, забезпечення використання її в громадському і державному житті.Нагальною потребою сьогодення є зміцнення статусу української мови у державному діловому спілкуванні. Це стосується діловодства і документації, офіційних документів, актів державної влади й управління тощо. Саме офіційно-діловий стиль задовольняє потреби членів суспільства у сфері ділового спілкування. Зважаючи на публічність цього стилю, на вимогу дотримання чітких стандартів, широкий діапазон його функціонування, зокрема й на високому офіційному рівні, мова ділових паперів має бути взірцем й відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі, незнання яких знижує рівень культури мовлення в загальнонаціональному вимірі.Досконале, ґрунтовне володіння українською літературною мовою у повсякденно-діловій, офіційно-документальній сфері, вміння правильно укладати ділові документи відповідно до вимог Національних державних стандартів є обов’язком кожного службовця будь-якого рівня.

  • Поняття національної та літературної мови

Мова – це найважливіший універсальний засіб спілкування людей, висловлення їх думок, почуттів. Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Українська мова – єдина національна мова українського народу, якою послуговуються не лише в Україні, а й за межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах.
На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.
Літературна мова − це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.
Головною ознакою літературної мови є унормованість, завдяки якій літературна мова однакова на всій території функціонування.
Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами – діалектами (теріторіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.
Українська літературна мова належить до найпоширеніших високорозвинених мов світу.
Видатні знавці української мови високо оцінили її:
«Українська мова в багатстві й гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов’янства і не бідна | аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим». (М.Драгоманов)
«…На Україні повинно мати силу тільки українське слово…»
(В. Винниченко)
Українська мова не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує на хвилях народної пісні, переливається в душу нації, творить чуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський скористалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це значить, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова не вчора придумана. Вона – не сирота, вона має слов’янську родину і світову славу. Вона має все (Д. Павличко).
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, “держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.
Державна мова – це “закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики”
Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.
Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, “без органічної взаємодії принаймні двох засад:
1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;
2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням”.

  • Мова і мовлення

Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.
Щоб досягти успіху у спілкуванні потрібно добре володіти мовленням.
Мовлення – це спілкування людей між собою за допомогою мови, тобто процес реалізації мовної діяльності.
Мовець використовує засоби мови для передання певного змісту, до якого можуть входити, крім думок, почуття і волевиявлення.
Отже, мова й мовлення взаємопов’язані. Мовлення неможливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес мовлення.
Мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення завжди індивідуальне, оскільки мовні засоби кожен з нас застосовує по-своєму.
Розвиток і збагачення мови відбувається у процесі мовленнєвої діяльності. Якщо мовленнєва діяльність засобами певної мови припиняється, мова стає мертвою. Мова живе тільки у мовленні.
Вивчення мови, збагачення пам’яті різноманітними засобами і способами вираження думок сприяють розвиткові мовлення. Не менш важливе значення має також систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні – спілкування рідною мовою із співробітниками, знайомими, приятелями, родичами, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.
Мовленнєва діяльність репрезентується у спілкуванні. Розрізняють спілкування: вербальне − невербальне, контактне−дистантне,безпосереднє− опосередковане, усне − письмове, міжособиісне – масове, монологічне – діалогіч − полілогічне, приватне − офіційне, інформативне −неінформативне, нормативне − ненормативне, етикетне − неетикетне.

  • Вимоги до мовлення

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:
правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);
змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;
послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок
багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;
точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, необхідно добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;
виразністю, для досягнення якої варто виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;
повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити співбесідника, викликати у нього роздратування, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.
Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.
Культура мовлення − це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість − основні вимоги мовного етикету.

  • Офіційно – діловий стиль мовлення

Поняття стилю
Одна з найважливіших умов культури спілкування – дотримання мовного стилю.Мовний стиль − це сукупність мовно-виражальних засобів, зумовлених змістом, метою і функцією висловлювання.В українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, конфесійний, художній, епістолярний, стиль побутового мовлення. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.Жанри − це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.Мовне оформлювання будь-якого тексту залежить від стилю, що відповідає характерові комунікативної ситуації.Отже, залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбувається певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших для певної мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень.Найважливіші ознаки,що характеризують офіційно-діловий стиль Офіційно-діловий стил − функціональний різновид літературної мови, що використовується в офіційному спілкуванні (між установами, окремою особою і установою, між посадовими особами; ділові взаємини на виробництві). Це стиль ділових паперів – законів, договорів, розпоряджень, постанов, заяв, резолюцій, протоколів, актів, наказів, анкет тощо.Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів цього стилю характерні й спільні мовні риси, зумовлені специфікою його використання:1. Наявність реквізитів, що мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов’язковим реквізитом будь-якого документа.2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль зазвичай позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:а) широке вживання готових словесних формул типу: у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з, залежно від, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.5. Для чіткої організації роботи з документами текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, виробнича рада розглядає, має місце. Вживаються і такі звороти: згідно з оригіналом , складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися з заявою, надати слово, оголосити подяку, перерахувати кошти, накласти резолюцію, доводити до відома, давати згоду, вирішити питання.7. Найхарактерніші речення − прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв’язком.Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності й однозначності сприймання позначуваних понять, стислості, економності формулювань.Зразок стилю:КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИСтаття 24Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров ’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Культура усного ділового спілкування
Без спілкування люди не могли б жити в суспільстві, працювати та передавати свій досвід і знання іншим. Усе, що ми робимо, вимагає обміну інформацією. Отже, основою людських взаємин є спілкування.
Спілкування – це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.Спілкування відбувається за певними визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки. Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти його “технікою” та застосовувати її у щоденній практиці.Під технікою спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у послуговуванні вербальними (словесними) і невербальними (погляд, жести, міміка) засобами комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування.Через спілкування виявляється стан мовної культури суспільства, рівень володіння усним мовленням та характер взаємин між людьми. Щоб оволодіти мистецтвом спілкування, потрібно дотримуватися основних його правил:1. Бути у спілкуванні ввічливим, привітним і доброзичливим, з повагою ставитися до співрозмовника.2. Уміти відчувати співрозмовника, враховувати його настрій.3. Стежити за реакцією співрозмовника на мовлення, апелювати до нього:Зверніть увагу, будь ласка, на … Як Ви переконалися, що …Вам уже відомо, що ….4. Змінити тему розмови, якщо вона не подобається співрозмовникові.5. Брати до уваги статуси і ознаки співрозмовника (вік, стать, професію, посаду, рівень освіченості).6. Уміти слухати й не перебивати співрозмовника. Увага до мовлення засвідчується фразами, що спонукають до спілкування:Говоріть, будь ласка, я Вас слухаю! Я Вас уважно слухаю! Продовжуйте, будь ласка! Мені приємно це чути. Це дуже цікаво, розповідайте далі.7. Бути максимально делікатним, не ставити запитань, які б виявилися недоречними.8. Своєчасно реагувати на запитання співрозмовника. Якщо відразу не можете відповісти, то скористайтеся такими фразами:На жаль, я не готовий зараз дати відповідь. Дозвольте подумати. Дозвольте поміркувати.На жаль (на превеликий жаль), не володію достатньою інформацією, щоб відповісти одразу.9. Вдало обирати тему, логічно будувати текст, дотримуючись норм у використанні мовного матеріалу.10. Уникати багатослівності, надуживання термінами, професіона-лізмами, цитуванням.11. Належно обґрунтовувати свої думки.12. Добирати мовні засоби, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації.13. Брати до уваги присутність третьої особи. Якщо під час спілкування присутня третя особа, то потрібно приділяти увагу і їй, тобто адресувати певні звернення:А Ви що з цього приводу скажете?А Ви, добродію Кравченко (пане Петре), не хотіли б висловитися (щось додати до наших міркувань)?Гадаю, що й пан Петро такої ж думки. Цікаво було б знати думку пана Петра.14. Послуговуватись у спілкуванні формами ввічливості – словами, що підкреслюють шанобливе ставлення до людей:Даруйте! Вибачте!Будь ласка, не ображайтеся! Перепрошую, чи не могли б Ви … На жаль, так вийшло … Щиро дякую за … Дозвольте подякувати Вам за …Щоб стати цікавим співрозмовником, необхідно:- мати всебічні знання та інтереси, які постійно слід розвивати і поглиблювати;- говорити про те, що цікавить слухачів;- запам’ятовувати й записувати все цікаве, що чуєте чи читаєте;- обдумувати початок розмови, щоб він привернув увагу слухачів;- розмову будувати за принципом логічної послідовності; коли наступне випливає з попереднього, коли тези підкріплюються аргументами, а висновки закономірні й умотивовані;- наводити цікаві факти;- залучати слухачів до дискусії;Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивість мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою безумного (Ф. Ларошфуко).Найбільша цінність оратора – не тільки сказати те, що потрібно, а й не казати того, чого не треба (Цицерон).Усе, про що маєш намір сказати, розглянь перше в умі своєму, бо у багатьох язик випереджує саму думку (І. Сократ).Отже, до усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:- точність у формулюванні думки, недвозначність;- логічність, послідовність;- стислість;- відповідність між змістом і мовними засобами;- відповідність між мовними засобами та ситуацією спілкування;- відповідність між мовними засобами й стилем викладу;- різноманітність мовних засобів;- нешаблонність у побудові висловлювання;- доречність;- виразність дикції;- відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.Усі ці вимоги мають грунтуватися на знанні літературних норм і чутті мови.
Запитання та завдання для самоконтролю1. Дайте визначення поняття «національна мова».2.Чому вважають, що мова є визначальним чинником державної безпеки?3.Що вам відомо про стилі мовлення?4.Прокоментуйте Закон Україн «Про забезпечення функціонування української мови як державної».5. Назвіть принципи державної мовної політики.

Схожі статті
Гість, залишиш коментар?