1) Самосвідомість. «Я-концепція»: структура, розвиток.
Самосвідомість − сукупність психічних процесів, за допомогою яких суб’єкт діяльності усвідомлює себе.
Рівні самосвідомості:
Природний: виділення суб’єкта із середовища, переживання за свої дії.
Соціальний: порівняння себе з іншими. Критерій − поява мови, виникнення продуктивного діалогу дитини з дорослим, у дитини з’являється можливість децентрації. Можливість говорити не означає можливості вести продуктивну розмову, заважає егоцентризм (поки він не подоланий, немає усвідомлення себе, розуміння що це − моя точка зору).
Особистісний: рефлексія власних переживань; усвідомлення власних мотивів.
Рівні розвитку самосвідомості:
– самопізнання (пізнавальна частина) ;
– самоставлення (емоційна та вольова компоненти);
– природний;
– соціальний.
Етапи розвитку самосвідомості:
1 етап – пасивний: самосвідомість розвивається слідом за розвитком особистості, автоматичне наслідування.
2 етап − активний: (з підліткового віку); самосвідомість включається в процес розвитку особистості і багато в чому його визначає.
Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об´єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб´єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ.
Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості.
САМОСВІДОМІСТЬ – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.
Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності:
– ПІЗНАВАЛЬНОЇ – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;
– ЕМОЦІЙНОЇ – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;
– ВОЛЬОВОЇ – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.
Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.
Самооцінка особистості – це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе – відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності – частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані).
Самопізнання пов´язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають змогу кожному глибше пізнати себе самого, усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм,способу життя.
Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності й самоутвердженні
Особливо важливо самоутвердження в молоді роки – в навчанні,роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється насамперед із самостійністю,
самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.
Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується впродовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації.
Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С.Л. Рубінштейн).
Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.
Продуктом самосвідомості людини, внаслідок сукупності усіх уявлень індивіда про себе є «Я»-концепція. В науковій літературі, незважаючи на підвищену увагу дослідників, передусім філософів, психологів, соціологів і педагогів до пізнання природи цього складного внутрішнього утворення, постала проблема вдосконалення психологічної теорії «Я»-концепції на тлі низки самобутніх наукових підходів (концептуальних схем) до обґрунтування змісту, структури цієї універсально-унікальної реальності психічного світу людини.
Структура «Я – концепції» як динамічної системи уявлень людини про саму себе
«Я-концепція» виникає в людини у процесі розгортання соціальної взаємодії як винятковий результат її культурного розвитку, відносно стійке і водночас піддатливе внутрішнім коливанням і змінам психічне утворення. Вона справляє значимий вплив на перебіг життя людини від дитинства до глибокої старості, зумовлюючи той чи інший вибір життєвого шляху та її власної долі загалом
Це означає, що навколишній світ, уявлення про інших сприймається кожним через формат «Я-концепції», котра формується за етапами соціалізації та організованого виховання і одночасно має відповідне соматичне, передусім індивідуально-природне спричинення. Її головні функції – утвердити у самосвідомості людини своєрідне відчуття визначеності в соціальному просторі, ідентифікуватися з конкретним довкіллям, досягнути благодатного самоототожнення.
Залежно від того, на якому рівні виявляється активність людини, у структурі «Я-концепції» виділяють трьохкомпонентну структуру :
• а) усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших властивостей;
• б) самооцінку;
• в) суб’єктивне сприйняття особистістю чинників, які впливають на неї.
У відповідності з цим розумінням, три елемента установки (когнітивний, емоційний і поведінковий) стосовно «Я»- концепції конкретизується наступним чином:
• Образ «Я» ̶ уявлення індивіда про себе самого (когнітивна складова).
• Самооцінка ̶ афективна оцінка цього уявлення, яка може мати різну інтенсивність, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш чи менш сильні емоції, пов’язані з їх прийняттям чи засудженням.
• Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом “Я” і самооцінкою.
«Я-концепція» – забезпечує внутрішню узгодженість людини себе із собою, відносну стабільність її поведінки, незважаючи на безперервний тиск проблемного оточуючого світу, розвиток її як особистості в усіх окультурених формах (спілкування, діяльності, вчиноках), перебування під визначальним ситуативним впливом.
2) Формування самооцінки
Пізнаючи риси іншої людини, особистість одержує необхідні відомості для вироблення власної оцінки.
У порівнянні своїх якостей із відповідними якостями інших людей у особистості формується самооцінка.
Самооцінка —оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей, це особистісне судження про власну цінність і значимість, що, як правило, виражається в установках, властивих даній людині.
Самооцінка відображає :
• ступінь розвитку почуття самоповаги,
• відчуття власної цінності і позитивного відношення до усього, що стосується сфери власного “Я”- людини,
• віру в себе і впевненість у своїх силах, досягненні намірів (самооцінка потенціалу пов’язана з аналізом своїх професійних можливостей ),
• задоволеність чи її відсутність від отриманого результату (самооцінка результату,пов’язана з аналізом того, що досягнуто).
Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації, в колі друзів, а також ставлення до оточуючих і не менш важливим є критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей. Термін «самооцінка» прирівнюють до терміну «самоповага». Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага – загальна оцінка.
Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:
– увага збоку дорослих,
– співробітництво з ними,
– відчуття поваги з їхнього боку,
– взаєморозуміння.
У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення недостатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за активної участі самої особистості. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.
На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.
Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.
3) Основні функції самосвідомості «Я-концепція»
Оловна функція самосвідомост – зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе. Якщо оцінка виявиться незадовільною, то людина може або зайнятися саморозвитком, або витіснити усі неприємні відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту. Сила «Я» визначається здатністю людини зберігати свою сутність попри несприятливі зовнішні чи внутріш¬ні обставини. «Я» переживається у момент виокремлення себе із оточення, при порівнянні з різними не «Я» (інши¬ми людьми) як узагальнення притаманних і відсутніх властивостей. Основними функціями Я-концепції є:
1) самоузгодження. Для людини важливо не тільки досягти гармонії з навколишнім світом, а й домогтися самоузгодження – гармонії внутрішнього світу;
2) забезпечення цілісності внутріш¬нього світу. Я-концепція – важливий чинник цілісно¬сті особистості. Вона регулює різні види активності особистості, визначає особливості інтерпретації нею ментального досвіду, інтерпретує соціальні очікування, забезпечує збереження самооцінки та самоповаги, характеризує внутрішню налаштованість діяти гуман¬но, благородно, продуктивно і творчо, діалогічно спіл¬куватися. Гармонія психічного світу людини, збалансо¬ване становлення її особистості (індивідуальності) також залежить від неї;
3) забезпечення саморегуляції внутрішньої та зов¬нішньої активності. Самосвідомість є фундаменталь¬ним чинником саморегулювання життєдіяльності та становлення, розвитку і саморозвитку особистості. Вона інтегрує психічні процеси, особистісні властивості і зов¬нішню діяльність. Це забезпечує усвідомлення люди¬ною своїх нахилів, вибір діяльності, формування інди¬відуального стилю життя, наближення до своєї суті;
4) забезпечення саморозвитку. Розвиток особистості перебуває під визначальним та ситуативним впливами Я-концепції. Зі словами «Я сам» («Я сама») Я-концепція набуває активної ролі, що зумовлює вибір особисті¬стю цілей і завдань,прогнозів май¬бутнього, оцінку досягнень;
5) забезпечення самореалізації, самовираження, самоствердження власної свободи та відповідальності. Бажання людини до самоактуалізації стимулює реа¬лізацію нею свого потенціалу, щоб стати повноцінною особистістю, спроможною втілювати всі свої здібності, обдарування. Жодна людина не стає самоактуалізованою настільки, щоб реалізувати усі мотиви. У неї завжди залишаються перспективи для розвитку, потреба само¬вдосконалення, котра ніколи не задовольняється вповні.
У процесах самоактуалізації «Я» важливе значення мають пам’ять і ефект посилання на себе. Він виража¬ється в ефективному опрацьовуванні і запам’ятовуванні інформації, що належить людині. Близькі «Я»-концеп¬ції відомості легко запам’ятовуються, відновлюються, опрацьовуються.
4) Методи самовиховання
Прагнення людини до самовиховання, самовдосконалення йде своїм корінням в глибоку історію. Все життя людини – це нескінченна боротьба з собою. Подолати себе, виховати себе, перемогти себе – у всіх століттях звучали такі вимоги до людини розумному. Відношення людини до природи, до суспільства, до інших людей так чи інакше є відношення до себе самому.
Самовиховання – соціальне явище, властиве людині і що стало можливим завдяки виділенню його з тваринного світу в результаті розвитку свідомості, обумовленої трудовою діяльністю; це природний процес адаптації людини до соціальних умов життя і тих вимог, які пред’являє до нього соціальне середовище, учбова група, трудовий колектив. Шляхом самовиховання людина формує, розвиває потрібні йому для життя і діяльності особові якості і усуває ті, які заважають йому жити і діяти в потрібному напрямі. Завдяки самовихованню, розширюється сфера розвитку особи. З віком, у міру набуття досвіду, із зростанням вихованості і утвореної, робота над собою займає все більша питома вага в моральному і професійному самовдосконаленні
Програма самовиховання виконується двома шляхами:
перший – підкорення власної діяльності мотивам і мотивації самовиховання і перетворення їх у діяльність самовиховання;
другий – реалізація програми виховання із збереженням навчальної, спортивної та інших видів діяльності, власних смислоутворюючих мотивів і за наявності супутнього мотиву та мотивації самовиховання.
Реалізації цієї програми сприяє знання основних прийомів і способів самовиховання.
• Самозобов’язання – це добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту самовдосконалення та визначення на цій основі програми самовиховання. Вони виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і визначаються умовами життя, потребами суспільства, обов’язками вихованця. Це процес співставлення свого «Я» з вимогами, які висуваються колективом, групою, вихователями, суспільною організацією, суспільством у цілому.
• Самопереконання допомагає вихованцю здобути самовизнання необхідності розвитку у себе тих чи інших якостей особистості. Це – пошук доказів необхідності виправлення своїх недоліків, мобілізація себе на досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих мотивів та зваб.
• Самонавіювання – це вплив вихованця на самого себе з метою самовиховання, внаслідок чого виникають різні психічні й соматичні стани. Це технічна процедура, що здійснюється шляхом повторювання певних вербальних формул, які виражають бажання, визначені іншими формами самовиховання. Прикладом цілеспрямованого самонавіювання є аутогенне тренування.
Аутотренінг – це емоційно-вольове тренування, суть якого полягає у розвитку здібностей до впливу на психорегулюючі процеси. Для цілеспрямованого самовпливу застосовуються спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань людина здатна саме для себе створити модель уявлень, почуттів, емоцій, станів та ввести цю модель у свою психіку.
5) Формування української національної cамосвідомості
Національна свідомість невід’ємна від нації і духовних спрямувань.
Це структурний компонент суспільної свідомості, який визначається світолядом і ментальними характеристиками буття представника того чи іншого народу в його етнокультурному розвитку. У процесі історичного формування, зумовленого природними нахилами і здібностями,національна свідомість набуває здатності якісно впливати на удосконалення людської духовності. Вона стає головним чинником самореалізації особистості, ключем до вирішення проблем складного, суперечливого,соціально незахищеного суспільства.
Національно свідома людина здатна не тільки опредметнити власне фізіологічне та психічне буття, але й зробити предметом свого пізнання все, зокрема і саму себе, для потребвтілення національної ідеї в перспективу життя.
Найважливішими складовими національної свідомості є етнічна свідомість, національна самосвідомість, національна пам’ять, національна мрія, національна ідея.
Кожен народ має своє історичне коріння, свої національні пріоритети й цінності, покликання, що відображаються в національній ідеї і впливають на розвиток національної саомвідоості.
Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське значення. Це – російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70-80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775p.),скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською – Галичини і Буковини (70 – 90-ті роки XIXст.).Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769-1838pp.).Його «Енеїда» була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла українське слово. Образи твору,минула козацька слава і життя селян, посприяли зацікавленню ними широких кіл українців.У творі, написаному народною мовою, у незвичайно легкій, жартівливій формі талановитої пародії, поставало народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українською нацією.
Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров – вихованець Харківського університету.Він закликав своїх сучасників в Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва.Вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета –Тараса Шевченка: «Это целый народ, говорящий устами своего поэта».
І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар» був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.
Велику роль у розвитку української національної самосвідомості відіграло і Кирило-Мефодіївське товариство. Михайло Грушевський в «Очерке истории украинского народа» так оцінив історичне значення цього братства:«…Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы».
Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства відновили наприкінці 50-х – на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі містилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу «Основа», матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.
Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках «Основи», було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою «Основа» обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.
Формування української національної самосвідомості ̶ довготривалий і складний період,який проходить через глибокі знання історії,культури,світогляд нації.
Сформована національна самосвідомість сприяє пізнанню самого себе, своїх почуттів і думок, потреб та інтересів, інших позитивних якостей, стимулює глибоку любов до людей, професії, Батьківщини. Вироблена стійка національна орієнтація молодих людей на сенс життя сприяє збереженню не лише фізичного, а й психічного здоров’я, вона допомагає майбутнім фахівцям різних професій накреслювати перспективи свого життя, праці, пов’язуючи їхню власну долю з долею свого народу.
Національна самосвідомість стає одним із найважливіших показників не лише освіченості, а й духовності,вихованості, високої культури, цілісності особистості. Формування національної самосвідомості передбачає й формування національних почуттів,поглядів,переконань, ідеалів, , ціннісних орієнтацій як найголовніших компонентів світогляду громадянина України.
Отже, коли йдеться про національно-культурне буття, зокрема, про життя молоді, її місця в сучасному українському суспільстві, можливості
активного, творчого самоствердження, повноцінного культурного розвитку, то правомірною є постановка питання формування національної самосвідомості, що має безпосереднє відношення до процесу освіти і виховання молоді – майбутнього нашої держави.
Запитання для самоконтролю
1.Назвіть рівні самосвідомості.
2.Назвіть методи самовиховання.
3.Проаналізуйте умови формування української національної самосвідомості.
4.Назвіть етапи розвитку самосвідомості.
5.Що таке самопочуття?
