1) Виявлення свого покликання через рідну мову. Рідна мова як засіб самопізнання
Особистість є носієм свідомості і системи суспільно-значущих якостей. Ідеальна особистість це людина, що поєднує в собі духовне багатство, високу моральність, фізичну досконалість і виявляє себе як неповторна, самобутня індивідуальність, що й становить силу її привабливості для інших.
Роль мови у формуванні і самовираженні особистості величезна. Особливе значення має рідна мова, що стає для кожної людини одним з найцінніших надбань. Найгостріше це відчувається тоді, коли людина довго перебуває за межами батьківщини. Тоді бодай одна вісточка рідною мовою приносить душевну полегкість, втамовує тугу за рідною стороною.
Мова — то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не лише те, що на поверхні, а й невидиме для ока, внутрішню суть речей, не лише світ матеріальний, а й світ ідеальний, який віддзеркалюється в умопогляді, фольклорі, текстах, ідеях.
Передусім через мову ми пізнаємо рідний народ, його ментальність, культуру, історичний досвід. Крізь призму слова сприймаємо одну з граней краси, що представлена в художній літературі. Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення.Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ або мікрокосм, формує себе як особистість.
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття. Мова – це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та розвитку духовних цінностей.
Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів.У результаті з загальнонародної мови відтворюється відшліфований, культурний варіант – добірне літературне мовлення, яке й само по собі вже може стати мистецтвом та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.
Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. Так, наші предки від найдавніших часів залишили в мові історію свого народу, національні звичаї побут, спогади про минуле, думки про майбутнє.
Отже, мова – унікальне (від лат. Unicus – єдине в своєму роді), виключне явище в житті людини і суспільства.
2) Роль та функції мови у формуванні особистості
Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою їх буття.
З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:
1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв’язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.
Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.
Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає і увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками, асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний ґрунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому необхідно не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.
Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.
2. Номінативна функція або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті та в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна вважати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.
3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі, мовному вираженні.
4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, суму знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.
5. Експресивна або виражальна функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).
7.Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди.
У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся та ін.).
Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).
8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.
Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.
Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.
9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.
Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен та багато інших).
10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сили слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.
Одиниці мови по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.
Мова єднає між собою різні покоління людей, як заповіт, як найдорожча спадщина. Вона несе величезний внесок у розвиток людини як неповторної особистості.
Мова така ж давня, як і свідомість. Мова впливає на свідомість: її норми, що історично склалися, специфічні у кожного народу, в одному і тому ж об’єкті відтіняють різні ознаки. Проте залежність мислення від мови не є абсолютною. Мислення детермінується головним чином своїми зв’язками з дійсністю, мова ж може лише частково модифікувати форму і стиль мислення.
Стан проблеми співвідношення мислення і мови ще далекий до завершення, що містить ще безліч цікавих аспектів для дослідження.
Рідна мова як ціннісне надбання, що виконує свою основну інформаційно-комунікативну функцію,є ще й засобом самопізнання. Пізнання прадавніх українців органічно транслюються в пізнавальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. «Рідна мова – це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ» (І.Огієнко). Через мову,словниковий склад закладається основа образу «Я», за допомогою якого індивід означує своє самобачення. Це яскраво відображено у фольклорі (прислів’ях, приказках, загадках і т.ін.), які концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо). Наведемо приклади , якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: «Я такий, як хліб м’який», «Кожному добрий – собі злий» (доброта); «Так, як я вам винний», «Я по правді кажу», «Ні сном, ні духом не винен» (чесність); «Не дам з себе насміятися», «Хіба ж таки я послідніший од усіх», «Ми не в тім’я биті» (почуття власної гідності); «Моя хата з краю», «Собі на умі», «Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи» (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Трапляється й інше, на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в образі «Я»: «І горе мені, і добре мені – і б’ють мене, і правда моя», «І добре мені, і зле мені – і б’ють мене, і плакати не дають» та ін.
Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання, розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним з важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і у виховному закладі.Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір образу «Я» дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.
До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку дитячого психолога Б. Бетельхейма, може «захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє». Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.
Аналіз українських народних казок показав, що більшість з них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати морально-рефлексійну активність дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках («Рукавичка», «Колобок», «Коза-дереза», «Солом’яний бичок» та ін.) містяться словесні конструкти для образу «Я» героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання «А хто я?», «Який я?» і шукати на них відповідь.
Актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології
Поступ демократичного суспільства неможливий без утвердження поваги і почуття власної гідності самоцінної особистості, морально-духовним ядром якої з позиції психологічної науки є «Я»-концепція» як результат самосвідомості.
Для формування національної самосвідомості дітей і підлітків замало обладнати українську світлицю, придбати самобутній національний одяг чи організувати ансамбль бандуристів. На наш погляд, потрібно максимально використати «безплатний» психологічний матеріал: активізувати благотворний сімейно-родинний виховний вплив, запровадити бездоганне виконання рідномовних обов’язків, розв’язувати психолого-педагогічні шкільні проблеми через оптимізацію технології, взаємин – одну з основних технологій життєдіяльності українців.
СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ПРО САМОПІЗНАННЯ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Ключовою фігурою будь-якого суспільства є людина. Від неї, її особистісних якостей залежить, як буде вона і навколишній світ представлена у просторі і часі. Для цього їй сповна треба осмислити свою сутність, свою історію, культуру і включення у загальний цивілізаційний процес. Усвідомити «хто ми», що нас єднає,до чого прагнемо. Це основна домінанта людського самовираження,як і провідна характерність національного буття. національної ідентичності.Протягом усього ХХ ст. українцям бракувало сил для визначення власного смислу існування.Для сьогоднішніх українців потрібна правда про минуле, якою б болючою вона не була. Потрібна для визначення власної позиції особи, її ролі в процесі розвитку та процвітання держави, частиною якої вона є. Тому за останнє десятиріччя повертаються із забуття імена вчених, політиків, громадських діячів, відомих для свого часу і з певних причин «призабутих» у ХХ ст., які власним життям і вчинками подавали приклад самовідданості українському народові, приклад незламності та високого свідомого обов’язку боротись і служити для кращого майбутнього свого народу. Серед таких постатей − Сергій Єфремов, якого по праву можна назвати «будівничим народного воскресіння». Сергій Олександрович Єфремов, відомий громадський діяч минулого століття, який не залишав поза увагою проблеми становлення і розвитку української нації в загальноцивілізаційному просторі. Він у своїх поглядах та суспільно-політичній діяльності відстоював право власного народу на незалежний національний розвиток. Питання нації, націєтворення та державності цікавили та турбували його впродовж усього життя. Як і питання про права і свободи окремо взятої людини ̶ представника громадянського суспільства, тому що «…тільки ціла, не переполовинена, гармонічно розвинена особа людська, що не забуває ні однієї сторони людської природи, може стати до боротьби».
Як високоосвічена людина, він не міг оминути питання розбудови громадянського суспільства, основною дійовою особою якого є людина. Важливе місце в цьому процесі займає проблема самоусвідомлення тієї чи іншої особи рушійною силою прогресу.
У Сергія Олександровича завжди на першому плані − людина як одиниця соціуму, носій усіх суспільних формацій: економічних, політичних, культурних, громадських. Одночасно він як українець не стояв осторонь проблем своєї нації.
С.Єфремов, ідеаліст за своєю суттю та великий народолюб, досліджуючи національне питання,сформував поняття «ідеальної нації», смисл якого пояснював так: «кожна особа мірою своєї сили й здатності творить якусь з громадського погляду потрібну і корисну роботу. Така нація, очевидно, складається з трудящих людей, розуміння нації і народу тут цілком покриватимуть одно одне, а інтереси національні будуть усе одно, що народні інтереси. Саме українську,за його уточненням, «українську мужицьку», націю він відносить до таких, які не ступенем свого розвитку (в силу зрозумілих обставин – для українців), а типом своїм наближаються до такого ідеалу. Оскільки більшість українців становили народні маси, через що українські вищі класи намагалися викорінити із себе своє «малороссийское происхождение», тому й національне питання – це одночасно і народне, тому й «національна свідомість дає безпосередню користь і тільки користь народнім масам».
Це стало нагальною проблемою для провідників українського руху кінця XIX – початку ХХ ст.,тому що комплекс меншовартості підкріплювався ще й суттєвим соціальним розшаруванням українського населення, про що С. Єфремов писав у рубриці «З російської України» на сторінках Літературно-наукового вісника. Він зауважував, що селянство − це основна народна маса в Україні, яка віками зберігала свою культурну общинність, і не рахуватися з її інтересами − це значить ігнорувати сам розвиток української нації. Тому завдання освіченої верстви суспільства − поглибити патріотизм і самосвідомість селянина, пояснити, що вони не просто мужики, прилучити їх до загальнолюдської культури, щоб вони, ці чисельні представники українства, не відчували меншовартості,а розуміли, що становлять собою окрему націю, яка має право на власну державу.
Сергію Єфремову була небайдужа доля рідного народу, потребами та інтересами якого він переймався. Він зазначав, що самовизначення людини як дійсного представника своєї нації допомагає як окремій особі, так і колективному організмові не втрачати надій і сили на шляху національного розвитку, а в своїх суспільних поглядах поєднував національне питання з культурним розвитком, зосереджував увагу на тому, що при словах «національний рух» в уяві одночасно викликаємо «цілу низку позитивних культурних вартостей, які несе з собою цей рух для українського народу, для широких мас люду на Україні». Тому і завданням свідомої української прогресивної інтелігенції, представником якої був С.О. Єфремов, було сформувати такий тип людини, який би мав високий рівень національної свідомості, велике бажання жити.
Підсумовуючи викладене, хотілося б наголосити на тому, що вирішальну роль у процесі особистісного самопізнання повинна відігравати інтелектуальна еліта. Саме таким був Сергій Єфремов – людина високої культури та інтелекту, непокірний, прямий та безкомпромісний з існуючою владою; плідний науковець з глибоким дослідницьким хистом, який майстерно володів образним мисленням та метафоричним письмом, прекрасний публіцист та критик, який ще в роки навчання в семінарії став переконаним українцем, поставивши за мету пробивати мур байдужості та виховувати національну самосвідомість серед народу, працювати на його благо.
Думка про європейську українську націю, а значить культурно освічену та виховану, ніколи його не полишала. Саме в культурі він бачив той стрижень, ту підвалину розвитку, навколо якої об’єднувалися суспільні групи в єдине ціле – у свідому,сконсолідовану націю. Виокремлював із простої народної маси націю, яка характеризується певними, лише їй притаманними особливостями, починаючи від одягу та говірки до своєрідного ментального світовідчуття, що належить тільки цій нації, тому що «українство … це широкий культурний і щиро-народній рух, що має на меті прищепити своєму народові здобутки вселюдської культури… український поступ йтиме своїм шляхом до повного визнання ЛЮДИНИ (виділено Єфремовим) на своєму рідному ґрунті».
3) Родинне середовище і формування образу «Я»
Через спільну мовну, культурну, морально-етичну основу ментальність як одна із засад духовного життя соціуму та індивіда визначає не лише світосприймання нації, а й впливає на спосіб самобачення і саморозуміння окремого її представника. Духовний світ ментальності родини благотворно впливає на становлення особистості дитини в її ранньому віці, бо має чи не найбільший потенціал для відтворення культурно-історичного середовища етногрупи, її традицій, звичаїв і обрядів. Саме в дошкільну пору, за даними вікової психології, закладається структура особистості дитини, зокрема її настанова щодо світу, інших людей і самої себе, основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довіри до себе і до життя або песимізму й зрезигнованості.
Ось чому такі ідеальні риси, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, сердечність, традиційно культивовані матір’ю, нерідко стають морально-ціннісним підґрунтям для формування «Я-ідеального» сина чи доньки.
Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку підпори. надати життю ментального смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Можливість для самореалізації на площині минулого й прийдешнього, предків і нащадків закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через соціально-психологічний механізм реалізації ментальних функцій батьків і дітей.
Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає «без роду і племені». У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання «родинного дерева» до сьомого коліна, прагнення обов’язково мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої опори у старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.
Людина протягом життя прагне змоделювати певні ментально-теоретичні конструкти, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, свого планетарного призначення на часовій площині в координатах попередніх і прийдешніх поколінь. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: «А хто я?», «Який Я?», «Який слід на землі залишу після себе?», «Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?» Відбувався активний процес самоусвідомлення і саморепрезентації «Що люди скажуть», формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Це моделювання відбувалося в родині.Саме там людина здатна пізнати себе, відкрити своє «Я», повернути втрачену честь і гідність самоцінній особистості, здійснити «безкомпромісне повернення до власного доглибинного «Я».Відомий вчений А. Петровський стверджує,що процес соціалізації особистості відбувається в конкретних культурно-історичних умовах у духовній площині ментального поля соціуму. Гуманістична ж психологія розглядає соціалізацію як самоактуалізацію «Я – концепції» особистості. Саме в сім’ї, в родині дитина вперше усвідомлює і викристалізовує, самоактуалізує власний образ «Я» («Я – (ім’я)»; «Я – син(дочка)» тощо. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних обставин життєдіяльності родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в родині на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Ще в VІ-ІХ ст., як стверджує П. Кононенко, саме на ґрунті багатовікового досвіду наші пращури усвідомили: «Ми (вони) – не греки, не римляни, не варяги, ми – руси! І де живемо – то земля наша, бо завойована кров’ю і виплекана та опоетизована працею, розумом, серцем незчисленних поколінь».Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.
Запитання для самоконтролю
1.Роль та функції мови у формуванні особистості.
2.Проаналізуйте роль та функції мови у формуванні особистості.
3.Що вам відомо про внесок Сергія Єфремова у науку про пізнання людини?
4.Як формується самопізнання людини у процесі державотворення?
5.Яку роль відіграє родинне середовище у формування образу–«Я»?
