Завершення «холодної війни». Міжнародні відносини наприкінці XX — на початку XXI ст. – 11 клас

Завдання до уроку:

1)Переглянути відео.

2)Прочитати текст (тут, або за підручником).

3) Заповнити таблицю «Основні події міжнародних відносин наприкінці 1990-х рр. — на початку XXI ст.».

1.ПЕРЕДУМОВИ І ПРИЧИНИ ЗАВЕРШЕННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

До нового погляду на проблеми Європи та світу політичні кола Сходу й Заходу прийшли різними шляхами. Дослідження вчених, зусилля журналістів, письменників, людей мистецтва формували у свідомості світової громадськості різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв’язання міжнародних проблем.

Незважаючи на загострення протистояння між НАТО й ОВД, тривав загальноєвропейський процес, розпочатий у Гельсінкі. У Белграді (1977—1978 рр.), Мадриді (1980—1983 рр.), Стокгольмі (1984—1987 рр.), Відні (1986—1989 рр.) відбулися зустрічі представників держав — учасників НБСЄ, на яких розглядалися питання з припинення глобального протистояння. Чим проблемнішим ставало внутрішнє становище СРСР, тим більш поступливою і конструктивною ставала його позиція на переговорах. Готовність до таких поступок була очевидною після приходу до влади М. Горбачова. Він проголосив політику «перебудови», а також необхідність утвердження «нового мислення» в міжнародних відносинах.

Новий радянський лідер розпочав широку зовнішньополітичну діяльність. 7 квітня 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет середньої дальності СС-20 у Східній Європі, а із 6 серпня 1985 р. ввів односторонній мораторій на ядерні випробування, який діяв 1,5 року. У січні 1986 р. М. Горбачов висунув програму ліквідації до кінця століття зброї масового знищення.

У травні 1987 р. ОВД декларувала, що учасники блоку за жодних обставин не розпочнуть воєнні дії проти будь-якої держави або союзу держав, якщо самі не стануть об’єктом збройної агресії; що ніколи не застосують першими ядерну зброю; що СРСР і його союзники не мають територіальних претензій до жодної з держав і жодну країну не вважають своїм ворогом.

Радянсько-американські переговори на вищому рівні в Женеві (1985 р.), Рейк’явіку (1986 р.), Вашингтоні (1987 р.) і Москві (1988 р.) зумовили позитивні зрушення в галузі реального скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1987 р. був підписаний, а в червні 1988 р. набув чинності Договір СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Він передбачав знищення близько 4 % арсеналу ядерних озброєнь.

ЦІКАВІ ФАКТИ

На Стокгольмській конференції з питань довіри й безпеки в Європі Радянський Союз виступив з ініціативами щодо обмеження військово-морської діяльності на півночі Європи і в Середземному морі. Радянський уряд пропонував вивести із Середземномор’я як радянські, так і американські кораблі — носії ядерної зброї, згодом — військові флоти США і СРСР. Тепер це не було суто пропагандистським маневром. У СРСР почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок.

У підсумковому документі, прийнятому 15 січня 1989 р. на загальноєвропейській нараді у Відні, активно обговорювалася проблема прав людини. Усім державам було рекомендовано «вдосконалювати свої закони, адміністративні правила й політику в галузі громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини й основних свобод та застосовувати їх на практиці».

Після зруйнування Берлінської стіни в листопаді 1989 р. і зустрічі М. Горбачова та Дж. Буша у грудні на острові Мальта між СРСР і США завершилася «холодна війна».

«Нове мислення» поширилось і на регіональні конфлікти. В Афганістані, Нікарагуа, Камбоджі, Анголі було взято курс на національне примирення, пошук шляхів розв’язання проблем за столом переговорів. Значною мірою політика національного примирення була викликана нездатністю СРСР надалі підтримувати збанкрутілі прорадянські режими. У 1988 р. В’єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба — з Анголи. Після Женевських домовленостей між СРСР і США щодо Афганістану 15 березня 1989 р. Радянський Союз завершив виведення своїх військ із цієї країни. Важливим наслідком «нового мислення» й закінчення «холодної війни» стали об’єднання Німеччини та виведення радянських військ із країн Центрально-Східної Європи.

Наслідки «холодної війни»

• Поразка СРСР у «холодній війні», розпад СРСР і соціалістичної системи

• Припинення глобального ракетно-ядерного протистояння між наддержавами, завершення балансування на межі війни. Скорочення ядерних потенціалів

• Становлення єдності світу. Прискорення процесів глобалізації, регіональних інтеграційних процесів (Європа, Південно-Східна Азія, Північна і Латинська Америка)

• Становлення єдиного світового ринку, заснованого на функціонуванні ринкових економік, приватній власності й конкуренції

• Об’єднання Німеччини. Виведення радянських (російських) військ із Центрально-Східної Європи. Прискорення європейської інтеграції, розширення НАТО і ЄС на схід

• Поява нових держав у Центрально-Східній Європі після розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини. Відновлення історичних конфліктів, поява нових між новоутвореними державами (на теренах колишньої Югославії та СРСР)

• Приборкання конфліктів, породжених «холодною війною» (Нікарагуа, Камбоджа, Ангола тощо)

• Загострення проблем, які раніше стримувало глобальне протистояння наддержав, поява нових і загострення старих регіональних конфліктів, посилення нестабільності в різних регіонах світу

• Зміна системи міжнародних відносин. Зміна ролі міжнародних організацій, зокрема ООН. Формування нових центрів світової політики. Пріоритет США, їх домінування в міжнародних відносинах

• Започаткування процесу ліквідації тоталітарних та авторитарних режимів у світі, становлення ліберально-демократичних режимів

• Поява проблеми розповсюдження зброї масового знищення

• Загострення проблеми міжнародного тероризму

2. ПИТАННЯ ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Питання об’єднання Німеччини було тісно пов’язане з проблемою колективної безпеки, оскільки поява в центрі Європи нової сильної держави могла порушити баланс сил на континенті. До того ж недавнє минуле Німеччини викликало побоювання сусідніх держав.

Протягом 45 років у центрі Європи зберігалася небезпечна зона конфронтації, де два військово-політичні союзи безпосередньо протистояли один одному. Усі ці роки у свідомості німецького народу жило прагнення усунути таке становище й досягти об’єднання в межах єдиної Німеччини. Зміни в СРСР і НДР створили сприятливі умови для цього.

У лютому 1990 р. між державами, що перемогли у Другій світовій війні, — СРСР, США, Великою Британією та Францією, і двома німецькими державами була досягнута домовленість про створення переговорного механізму «2+4». У результаті важких переговорів, які велися протягом семи місяців, було вироблено документ, що містив рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності. 12 вересня 1990 р. в Москві міністри закордонних справ шести держав підписали Договір про остаточне врегулювання питання щодо Німеччини.

Він установлював, що зовнішніми кордонами об’єднаної Німеччини є кордони НДР і ФРН, і підтвердив остаточний характер цих кордонів як суттєву складову частину світового порядку в Європі. Сторони визнали, що об’єднана Німеччина не має жодних територіальних претензій до інших держав і не висуватиме таких претензій у майбутньому. У Конституції об’єднаної Німеччини не мало бути положень, що суперечили б цим принципам.

Уряди НДР і ФРН підтвердили свої заяви про те, що з німецької землі йтиме лише мир, а також свою відмову від виробництва, володіння й розповсюдження ядерної, біологічної і хімічної зброї.

Збройні сили Німеччини підлягали скороченню протягом трьох-чотирьох років до 370 тис. осіб. Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територіальної оборони, не включені до структури НАТО. Договором було передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська та ядерну зброю або її носії після виведення звідти радянських військ. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатися війська США, Великої Британії та Франції. СРСР погоджувався на входження об’єднаної Німеччини до складу НАТО.

Після об’єднання Німеччини були вичерпані права й відповідальність чотирьох держав щодо Берліна та Німеччини загалом. Уряди СРСР, США, Великої Британії та Франції заявили про припинення дії чотиристоронніх угод і рішень воєнного й післявоєнного часів щодо Німеччини та розпуск відповідних органів. Об’єднана Німеччина здобула державний суверенітет у своїх внутрішніх і зовнішніх справах.

Договір підвів остаточну риску під підсумками Другої світової війни й 45-річним післявоєнним періодом. 3 жовтня 1990 р. НДР увійшла до складу ФРН. На політичній карті Європи з’явилася економічно могутня держава з населенням 87 млн осіб, яка завдяки своєму потенціалу належить до групи найбільших держав світу, а зараз прагне стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

3. ПОЧАТОК РАКЕТНО-ЯДЕРНОГО РОЗЗБРОЄННЯ.

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАТО

Важливим етапом на шляху ракетно-ядерного роззброєння став візит президента СРСР М. Горбачова до США у травні-червні 1990 р. У результаті переговорів із президентом США Дж. Бушем було погоджено основні положення Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), укладено угоду про ліквідацію 80 % хімічної зброї і про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Таким чином, було усунуто перешкоди, які гальмували ратифікацію двох важливих радянсько-американських договорів, підписаних ще в 1974 і 1976 рр., — про обмеження підземних випробувань ядерної зброї і про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. Було укладено важливу угоду, що доповнювала й розширювала угоду 1973 р. про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії.

Після розпаду СРСР учасниками Договору СНО-1 стали Росія, Україна, Казахстан і Білорусь, які 23 травня 1992 р. підписали в Лісабоні угоду про те, що на території трьох останніх із перелічених держав не має взагалі існувати ядерної зброї.

СТРАТЕГІЧНІ НАСТУПАЛЬНІ ОЗБРОЄННЯ РОСІЇ І США

На основі цих домовленостей президент Росії Б. Єльцин та президент США Дж. Буш у Вашингтоні в червні 1992 р. підписали проект Договору СНО-1, за яким США та держави колишнього СРСР скорочують стратегічні наступальні озброєння на 50 % протягом семи років. У 1994 р. Договір СНО-1 був ратифікований усіма сторонами.

3 січня 1993 р. в Москві Б. Єльцин та Дж. Буш уклали Договір СНО-2 про скорочення вдвічі стратегічних наступальних озброєнь, які залишаться після виконання договору СНО-1. Учасниками цього договору були лише Росія і США, оскільки передбачалося, що після виконання домовленостей СНО-1 Україна, Казахстан та Білорусь стануть без’ядерними державами.

Також у 1993 р. було укладено важливу Конвенцію про заборону й ліквідацію хімічної зброї (у США її запаси складали 30 тис. тонн, у Росії — 40 тис. тонн).

Закінчення «холодної війни», внутрішньополітичні зміни в СРСР призвели до революцій у країнах Центрально-Східної Європи та припинення з 1 липня 1991 р. діяльності ОВД.

Ураховуючи нові реалії політичного життя, представники країн — членів НАТО 5—6 липня 1990 р. прийняли Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у військову доктрину блоку НАТО. Організація взяла на себе зобов’язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння були оголошені «зброєю екстремальної ситуації».

Змінилася і роль НАТО. Колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі країни, які утворилися в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити до НАТО. їхні дії були продиктовані прагненням забезпечити стабільність і безпеку в нових умовах. Вступ країн Центрально-Східної Європи до НАТО став однією із головних проблем у відносинах між Росією і США та НАТО.

На зустрічі країн — членів НАТО у Брюсселі (Бельгія) в січні 1994 р. була прийнята програма «Партнерство заради миру». Її метою було забезпечення стабільності в Європі та розвиток співробітництва з країнами Центрально-Східної Європи. У цій програмі брала активну участь й Україна.

4. КРИЗА В ПЕРСЬКІЙ ЗАТОЦІ. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ МИРНИЙ ПРОЦЕС

Серйозним випробуванням змін для міжнародних відносин стала криза в Перській затоці на початку 1990-х рр., викликана агресією Іраку проти Кувейту.

ЦІКАВІ ФАКТИ

У той час як відбувалося ядерне роззброєння, Індія і Пакистан стали ядерними державами. Це докорінно змінило суть конфлікту між двома країнами й створило прецедент для інших держав, які прагнули отримати ядерний потенціал.

Ірано-іракська війна 1980—1988 рр. зумовила зростання зовнішнього боргу Іраку (80 млрд доларів). Війна стимулювала мілітаризацію країни й посилила політичні амбіції президента Іраку С. Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.

2 серпня 1990 р. іракська армія вдерлася в Кувейт, вчинивши неспровоковану агресію. Емір та уряд Кувейту перебралися до Саудівської Аравії. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було окуповано й оголошено провінцією Іраку.

Дії Іраку рішуче засудила Рада Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ із Кувейту та ввела широкі економічні санкції щодо Іраку. Усі активи Іраку й Кувейту в іноземних банках було заморожено, блоковано експорт іракської нафти.

Багато держав направили до Саудівської Аравії військові контингенти та озброєння для захисту країни від можливої агресії з боку Іраку (операція «Щит пустелі»). Основу могутнього військового угруповання, зосередженого на території Саудівської Аравії, становили збройні сили США, що досягли 500 тис. осіб. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Червоному та Середземному морях.

Становище ускладнювалося неврегульованістю палестинського питання та відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Посилаючись на каральні акції ізраїльської влади проти арабів у Єрусалимі, засуджені Радою Безпеки ООН, С. Хусейн претендував на роль захисника арабських народів від Ізраїлю та пов’язував кувейтське питання з вирішенням палестинської проблеми.

Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки встановила кінцеву дату виведення іракських військ із Кувейту — 15 січня 1991 р. У разі відмови проти Іраку було санкціоновано застосування збройних сил.

Заходи, вжиті Радянським Союзом, Францією та іншими країнами з метою мирного розв’язання кризи, виявилися безуспішними. 17 січня 1991 р. багатонаціональні сили антиіракської коаліції на чолі зі США завдали масованих повітряних і ракетних ударів по військових та інших об’єктах Іраку й Кувейту. Такі удари тривали майже до кінця лютого, поки в результаті 100-годинної операції сухопутних військ антиіракської коаліції іракські війська не були розгромлені. Кувейт було визволено. Операція багатонаціональних сил «Буря в пустелі» успішно завершилася. Проте режим С. Хусейна залишився при владі. Йому навіть вдалося придушити повстання шиїтів на півдні й курдів на півночі країни.

Ефективне приборкання агресора стало можливим лише за умов припинення конфронтації між США та СРСР. Після завершення бойових дій Ірак був зобов’язаний упродовж 90 днів позбутися наступальних озброєнь та зброї масового знищення. На півночі й півдні країни були створені зони безпеки, куди було закрито доступ для іракських літаків і де заборонялося розміщувати бойові підрозділи армії Іраку. Гарантами виконання угоди стали США та Велика Британія. Також проти Іраку було запроваджено санкції, які спричинили продовольчі труднощі в країні й нестачу найнеобхіднішого. У 1996—1999 рр. в Іраку ООН здійснювала програму «Нафта в обмін на продовольство».

Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу. Проте результати його виявилися обмеженими. Близький Схід продовжував залишатися джерелом міжнародної напруженості і з новою силою вибухнув у 2011 р.

5. КОНФЛІКТ НА БАЛКАНАХ ТА ШЛЯХИ ЙОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ

У другій половині 1990-х рр. основна увага світової громадськості була прикута до розв’язання конфлікту на Балканах. Розпад Югославії супроводжувався кривавою війною з етнічними чистками.

Для вирішення конфлікту знадобилися зусилля як міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, НАТО), так і окремих держав. Зрештою після санкціонованого ООН втручання НАТО хорвато-боснійські війська відбили в сербів 50 % території Боснії і Герцеговини. 15 грудня 1995 р. була укладена мирна угода, яка поклала край війні в Боснії і Герцеговині.

До того в серпні 1995 р. Хорватія провела успішну операцію з ліквідації Республіки Сербської Країни, а за два роки сербські війська були виведені зі Славонії.

Придушивши конфлікт у Боснії і Герцеговині, світова громадськість опинилася перед загрозою проблеми Косова, що набула збройного характеру. Албанська меншина, що проживала на території Сербії в районі Косова, взялася за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська армія, маючи досвід антипартизанської боротьби, жорстокими засобами придушувала партизанський рух албанського народу. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутились ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вони примусили ворогуючі сторони укласти угоду (1998 р.). Проте виконання умов угоди весь час наражалося на опір її противників як з одного, так і з іншого боку, що виливалося в спалахи насильства. Щоб покласти край кровопролиттю, у лютому 1999 р. під загрозою застосування сили з боку НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Проте домовленостей не було досягнуто. Вину за зрив переговорів було покладено на Сербію. НАТО, щоб зробити Сербію більш поступливою, розпочала проти неї війну. Упродовж 78 днів авіація НАТО бомбардувала Сербію. Зрештою серби вивели свої війська з Косова, а в край було введено війська НАТО і несанкціоновано — Росії. Проте конфлікт у Косові не розв’язаний до кінця.

У 2001 р. спалахнула війна в Македонії, де албанська меншина, підтримана ззовні, розгорнула війну проти центрального уряду. Завдяки зусиллям ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ конфлікт вдалося погасити.

6. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ на початку XXI ст. МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ

Початок XXI ст. не приніс миру на Землі. З усіх проблем, що перейшли з попереднього століття, найбільш небезпечною стала проблема міжнародного тероризму.

Явище міжнародного тероризму відомо людству ще із давнини, але саме зараз, коли завершується формування глобальної цивілізації, міжнародний тероризм набув нової якості й місця у світовій політиці.

Під час терористичного акту 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку й Вашингтоні терористи-смертники захопили пасажирські літаки та спрямували їх у хмарочоси Всесвітнього торгового центру та будинок Пентагону. Ці події спонукали світову громадськість до об’єднання в боротьбі з тероризмом. Була створена антитерористична коаліція держав на чолі зі США, яка розгорнула широкомасштабну боротьбу з мережею терористичних організацій.

Відповідальність за здійснення терористичного акту в Нью-Йорку й Вашингтоні адміністрація США поклала на терористичну мережу «Аль-Каїда», яку очолював Усама бен Ладен. Із вересня 2001 р. спецслужбы 70 країн світу заарештували 1,5 тис. членів цієї організації. Наприкінці осені 2001 р. США та їхні союзники по антитерористичній коаліції розпочали війну проти режиму Талібану в Афганістані, який відмовився видати лідера «Аль-Каїди». До кінця лютого 2002 р. в результаті операції «Незламна свобода» режим Талібану було повалено, проте лідерам терористичних організацій вдалося уникнути арешту або загибелі. Боротьба з терористичною мережею досі триває. А коаліційні сили під зверхністю НАТО втягнулися у громадянську війну в Афганістані.

МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Стратегія національної безпеки США (витяг)

«Сьогодні Сполучені Штати Америки володіють безпрецедентною воєнною могутністю, а також великим економічним і політичним впливом. У відповідності з нашим минулим і принципами ми не використовуємо нашу силу для здійснення тиску для отримання односторонніх переваг. Замість цього ми прагнемо створити баланс сил на благо свободи людства — умови, за якої всі країни і всі суспільства зможуть самі вибирати блага й проблеми політичної та економічної свободи. У безпечному світі люди зможуть жити кращим життям. Ми будемо захищати мир, борючись із терористами і тиранами. Ми будемо зберігати мир, будуючи добрі відносини серед великих держав. Ми будемо поширювати зону миру. Підтримуючи вільні й відкриті суспільства на кожному континенті…

…І це шлях не тільки для Америки. Він відкритий для всіх. Для досягнення зазначених цілей Сполучені Штати Америки будуть:

• захищати прагнення людської гідності;

• зміцнювати союзи для забезпечення перемоги над глобальним тероризмом і вживати заходів для усунення нападів на нас і наших друзів;

• працювати з іншими сторонами для врегулювання регіональних конфліктів;

• перешкоджати нашим ворогам погрожувати нам, нашим союзникам і нашим друзям зброєю масового знищення;

• ініціювати нову еру глобального економічного зростання шляхом вільних ринків і вільної торгівлі;

• розширяти сферу розвитку, збільшуючи відкритість суспільств і будуючи інфраструктуру безпеки;

• розширювати області спільних дій з іншими основними глобальними центрами сили;

• реорганізовувати інститути національної безпеки Америки з урахуванням викликів і можливостей XXI ст.»

1. Якою є основна мета зовнішньої політики США на сучасному етапі?

2. Яку реакцію США на зовнішні виклики передбачає стратегія?

Крім боротьби безпосередньо з тероризмом, США розгорнули боротьбу проти режимів, звинувачених у його підтримці. 30 січня 2002 р. президент США Дж. Буш-молодший заявив про існування «осі зла» КНДР—Іран—Ірак. Цим він підкреслив, що режими названих держав, які мають зброю масового знищення, становлять загрозу для світу.

Так, восени 2002 р. загострилася ситуація щодо Іраку. США і Велика Британія стверджували, що Ірак усупереч резолюції ООН 1991 р. так і не було роззброєно (загалом до 2003 р. було прийнято 12 резолюцій): він має хімічну, бактеріологічну зброю та її носії. Також С. Хусейна звинувачували у зв’язках із міжнародними терористичними організаціями, злочинах проти власного народу.

Для перевірки підозри ООН направила до Іраку спеціальну комісію, яка, пропрацювавши три місяці, так і не знайшла зброї масового знищення. Тим часом США і Велика Британія розмістили в регіоні свої війська й створили антиіракську коаліцію. США і Велика Британія спробували провести через ООН резолюцію, яка б дала їм можливість розпочати війну проти багдадського режиму з метою роззброєння й повалення.

Проте їхнє прагнення так і не було підтримано світовою громадськістю. Проти позиції США виступили Франція, Німеччина, Китай, Росія та інші провідні держави. Франція та Росія погрожували накласти вето. Зрозумівши, що легітимності своїх дій не домогтися, США і Велика Британія вирішили діяти самочинно, зламавши всю систему міжнародних відносин, що склалася після завершення «холодної війни». 18 березня 2003 р. Дж. Буш-молодший висунув ультиматум С. Хусейну, щоб той зрікся влади й залишив країну. 20 березня війська США та Великої Британії розгорнули бойові дії. Після 21 дня війни американські війська встановили контроль над Багдадом, а британські війська — над Басрою. С. Хусейн втратив контроль над країною та зник. До квітня 2003 р. будь-який організований опір було придушено. На початку травня було оголошено про завершення бойових дій.

Проте в країні розгорнулася партизанська війна проти американських військ, яка тривала до виведення їх із країни у 2011 р. Це стало лише новою фазою конфлікту на Близькому Сході, який триває й сьогодні.

Загостренням становища навколо Іраку вирішила скористатися КНДР, яка заявила про свій вихід із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і відновила роботи з будівництва ядерного реактора. Також було проведено серію випробувальних пусків балістичних ракет і зроблено заяву про наявність ядерної зброї. Зрештою після зустрічі лідера КНДР Кім Чен Ина і президента США Д. Трампа було досягнуто домовленості про ядерне роззброєння КНДР. Проте реальних зрушень у цьому напрямі не відбулося.

Не менш складною залишається ситуація навколо Ірану. Керівництво країни наполегливо намагається створити атомну зброю, підтримує радикальні ісламістські угруповання в різних країнах, веде «словесну війну» з Ізраїлем. Воно тривалий час уміло використовувало суперечності між членами Ради Безпеки ООН і зайнятість США в Іраку та Афганістані, уникало серйозних міжнародних санкцій. Однак у 2010 р. Рада Безпеки ООН нарешті узгодила єдину позицію й запровадила відчутні міжнародні санкції. Іран вимушено пішов на поступки. У 2016 р. санкції було частково знято. Проте агресивні дії Ірану на Близькому Сході призвели до відновлення у 2018 р. санкцій із боку США.

На початку XXI ст., незважаючи на іноді відкриту конфронтацію, продовжився процес ядерного роззброєння США та Росії. У 2002 р. було підписано новий договір СНО-3. На відміну від попередніх договорів (СНО-1 і СНО-2), у яких чітко визначалися процедури знищення й конкретні форми контролю за виконанням підписаних умов, СНО-3 характеризувався певною невизначеністю. Згідно із цим договором США і Росія зобов’язалися скоротити й обмежити свої стратегічні ядерні заряди до кінця 2012 р. сумарною кількістю 1700—2200 одиниць для кожної країни. США та Росія могли вийти з договору, «повідомивши письмово іншу країну за три місяці».

ЦІКАВІ ФАКТИ

У зв’язку із глобальними суспільними й природними викликами ще більшої актуальності набула проблема реформування ООН, яка, за переконанням багатьох світових політиків, не зможе без радикальних змін успішно виконувати в нових умовах свої завдання. Найбільше нарікань викликає виняткове право вето у прийнятті рішень для п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Саме в цій винятковості проявляється анахронізм окремих пунктів Статуту ООН, їхня невідповідність докорінним змінам, що відбулися в післявоєнному світовому розвитку. Від часу прийняття Статуту ООН, коли за наполяганням делегації СРСР п’ятьом постійним членам Ради Безпеки було надано право вето, минуло понад 70 років, які докорінно змінили світ. Післявоєнна практика свідчить, що будь-яка держава — постійний член Ради Безпеки, користуючись правом вето, неодноразово руйнувала зусилля дипломатів багатьох країн у врегулюванні міжнародних проблем, часто зводячи нанівець напрацьовані плани політичного вирішення світових і регіональних конфліктів. В умовах ідеологічного та військового протистояння цим правом найчастіше зловживав Радянський Союз, який за період із 1945 до 1975 р. 111 разів провалював у Раді Безпеки проекти рішень. І далі цим правом зловживає Росія. У разі подальшого збереження цього пункту Статуту ООН постійні члени Ради Безпеки зберігатимуть за собою право безкарно здійснювати акти агресії проти інших країн. Зокрема, ідеться про агресію Російської Федерації проти України.

Договір не визначав ні процедури знищення боєзарядів, ні обов’язкового підтвердження процесу виконання зобов’язань. Через відсутність контролю виконання договору залежало від волі сторін. У 2009 р. сторони конкретизували домовленості. Також США відмовилися від розміщення елементів протиракетної оборони в Чехії та Польщі. Крім того, на саміті НАТО в Лісабоні в листопаді 2010 р. було відкрито заявлено, що Росія не є ворогом НАТО. Росія погодилася допомогти НАТО в її операціях в Афганістані.

Проте керівництво Росії на чолі з В. Путіним вирішило скористатися ситуацією та відновити роль і сферу впливу СРСР у світі. У відповідь НАТО швидко відновлює свій військовий потенціал. Американські бази з’явилися на території Польщі та Румунії. Кораблі й літаки НАТО постійно патрулюють в акваторії Чорного і Балтійського морів. У країнах Балтії було розміщено підрозділи військ НАТО. Новими членами НАТО стали Албанія та Чорногорія. Україна і Грузія отримали позитивне ставлення до майбутнього вступу до НАТО. 21 лютого 2019 р. намір України вступити до НАТО та ЄС було закріплено в Конституції.

Збройна агресія Росії проти України, окупація Криму й окремих районів Донецької і Луганської областей, підтримка режимів Б. Асада в Сирії та Н. Мадуро у Венесуелі, втручання у внутрішні справи Лівії, Судану та інших країн Африки докорінно змінили ставлення США й держав НАТО до Росії. На неї було накладено санкції.

Кульмінацією протистояння між Росією та США на 2019 р. стала відмова від дотримання договору про ліквідацію ракет малої і середньої дальності після порушення Росією його умов. Розпочалася нова «холодна війна», «гарячий» фронт якої пройшов Україною.

Показовою новою тенденцією XXI ст. є стрімкий економічний і військовий розвиток Китаю, який перетворився на ще один «центр сили». Упродовж останніх десяти років економіка КНР переживає піднесення. Активізувалися економічні зв’язки КНР не тільки з азіатськими країнами, але й зі США та ЄС. «Тихе проникнення» китайських виробів у Росію, США, країни Європи викликає занепокоєння в керівних кіл цих країн. Втягнення США у глобальну боротьбу з тероризмом відкрило «вікно можливостей» для Китаю, зменшивши американський тиск на нього. За розмірами військових видатків КНР посіла третє місце після США та Росії.

Економічне піднесення, велика площа й кількість населення країни, місце постійного члена Ради Безпеки ООН і наявність ядерної зброї перетворили Китай на важливий самостійний чинник сили в міжнародному житті. США не могли залишити цю ситуацію без уваги. У 2018 р. вони запровадили щодо Китаю митні обмеження, що розпалило торговельну війну між двома економіками світу.

У міжнародних відносинах початку XXI ст., які є продовженням основних тенденцій попередніх післявоєнних десятиліть, не відбулося докорінних змін. Силовий чинник і надалі переважає правовий у вирішенні міждержавних проблем. Проте людство позбулося частини загроз часів «холодної війни», що виникали з військового, ідеологічного та економічного протистояння двох систем. Світове співтовариство хоч і з певними труднощами, але наблизилося ще на один крок до задекларованих норм міжнародного співіснування.

ВИСНОВКИ

• Останнє десятиліття XX ст. стало періодом завершення «холодної війни» і становлення нової системи міжнародних відносин. Проте наприкінці XX — на початку XXI ст. світ зіткнувся з новою небезпекою — міжнародним тероризмом.
• Новою проблемою світу стало прагнення Росії переглянути результати поразки СРСР у «холодній війні» й вироблені правила міжнародних відносин.
• Наприкінці XX — на початку XXI ст. продовжилося скорочення ядерних потенціалів США і Росії. Натомість з’явилися нові ядерні держави — Індія і Пакистан, а Іран і КНДР заявляли про свої ядерні амбіції.
• Зростає вага в міжнародних відносинах окремих держав (зокрема Китаю), економічний потенціал яких уже не відповідає їхньому міжнародному статусу і впливу.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Лідер якої держави став ініціатором «нового мислення» в міжнародних відносинах?

2. Коли відбувся розпад СРСР та Югославії? Які збройні конфлікти виникли на їхніх територіях?

3. Яка подія спричинила появу антиіракської коаліції на чолі зі США?

4. Коли було підписано мирний договір із Німеччиною та відбулось об’єднання ФРН і НДР?

5. Який договір поклав початок ракетно-ядерному роззброєнню?

6. Яка угода започаткувала реальний процес урегулювання конфлікту на Балканах?

7. Назвіть приклади проявів міжнародного тероризму.

8. Яка подія стала поштовхом до розгортання глобальної боротьби з міжнародним тероризмом?

9. Які регіони були центрами міжнародної напруженості в 1990-ті рр.?

10. Які основні проблеми міжнародних відносин довелося розв’язувати в 1990-ті рр.?

11. Назвіть країни, які в 1990-ті рр. створили ракетно-ядерну зброю.

12. Як вплинуло завершення «холодної війни» на регіональні конфлікти, що вирували в ті часи?