Популярні записи

Україна в умовах десталінізації (матеріал для повторення) – підготовка до НМТ з історії України 2022

Україна в умовах десталінізації (матеріал для повторення) – підготовка до НМТ з історії України 2022

Сутність процесу лібералізації суспільно-політичного життя УРСР в середині 1950-1960-х рр.: припинення масових репресій, часткова реабілітація. 5 березня 1953 р. було оголошено про смерть Й. Сталіна. Почалася активна боротьба за владу, в яку втягнулося і керівництво УРСР (першим українцем на посту першого секретаря ЦК КПУ в 1953 р. став Олексій Кириченко). При його активній допомозі в цій боротьбі переміг М. Хрущов.

Причини:

  • нове керівництво розуміло неможливість продовження сталінської репресивної політики;
  • відбулася низка повстань політичних в’язнів у сталінських концтаборах (1953-1954 рр.), у яких важливу роль відіграли колишні бійці УПА, члени ОУН, що поклало початок ліквідації ГУТабу.

Сутність. Зупинила оберти сталінська машина репресій. У 1954 р. створюється комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій другої половини 30-х рр. Важливу роль у зміцненні законності відіграло запровадження в УРСР 1955 р. прокурорського нагляду за її дотриманням. Це свідчило про перші кроки лібералізації суспільно-політичного життя в країні.

Важливим кроком на шляху демократизації став XX з’їзд КПРС (лютий 1956 р.). На закритому засіданні М. Хрущов зачитав доповідь «Про культ особи та його наслідки»:

  • з’їзд засудив репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й. Сталіна»;
  • на Сталіна та Берію покладено практично всю відповідальність за організацію масових репресій;
  • причинами культу особи Сталіна названо його риси характеру;
  • початком незаконних репресій називався 1934 р.

Засудження дій Сталіна (десталінізація) було обмеженим, неповним. Суспільно-політичний лад СРСР не зазнав докорінних змін. Тоталітарна система дозволяла вести критику свого творця у визначених нею рамках. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі зміни в суспільстві.

Наслідки процесу лібералізації. В Україні рішення XX з’їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією:

  • після лютого 1956 р. широко розгорнулася політична реабілітація громадян, репресованих у попередні десятиліття. Додому повернулися десятки тисяч в’язнів сталінських концтаборів;
  • не піддавалися сумніву необхідність депортації селян у роки колективізації (розкуркулення), масових виселень людей із західних областей у повоєнні роки;
  • хоча депортація кримських татар, німців та інших етнічних груп з південних районів України була визнана незаконною, повернутися на батьківщину їм було заборонено;
  • зросла частка українців у партійному та державному апараті, уповільнилася русифікація;
  • позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік в адміністративно-політичній сфері.

В Україні було створено ряд нових союзно-республіканських міністерств. Розширювалися права республіки у формуванні свого бюджету, питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції. До компетенції України належало ухвалення цивільного, кримінального і процесуального кодексів, розроблення законодавства про судоустрій і судочинство. У відання республіки передавалися питання адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, всеукраїнського підпорядкування. Ці зміни майже не відбилися на становищі населення України, вони не змінили унітарного характеру СРСР.

Прорахунки в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики обумовили становище, яке спричинило усунення М. Хрущова від керівництва. Змова виникла на найвищому рівні. За усунення першого секретаря ЦК КПРС виступив навіть Микола Підгорний, який у 1957-1963 рр. очолював КПУ, і якого саме М. Хрущов висунув на відповідальну роботу в Москву. М. Хрущова звинувачено у волюнтаризмі й суб’єктивізмі, знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. На ці посади було обрано Леоніда Брежнєва, вихідця з України, і А. Косигіна. Так закінчився період «відлиги» (1953-1964 рр.).

Отже, суть змін полягає в лібералізації суспільного життя, яка виявилася в частковій реабілітації жертв сталінських репресій, припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації, зростанні українського чинника в державному та громадському житті, розширенні прав республіки в економічній, фінансовій і юридичній сферах тощо.

Зміни адміністративно-територіального устрою УРСР.

19 лютого 1954 р. (на честь 300-річчя «возз’єднання України з Росією») було ухвалено рішення Верховної Ради СРСР про входження Кримської області до складу УРСР. У тому ж році створена Черкаська область. Ліквідовано Дрогобицьку (1958 р.) та Ізмаїльську (1954 р.) області.

Причини входження Кримської області до складу УРСР:

  • це диктувалося перш за все інтересами центру, потребами відновлення господарства;
  • Крим був пов’язаний з Україною протягом усієї своєї історії. Частина цієї території належала Київській Русі. У період існування Кримського ханства українці у певний час переважали за кількістю населення;
  • внаслідок депортації в 1944 р. кримськотатарського народу національний склад півострова суттєво змінився, господарське життя Криму було паралізоване. У Крим було переселено значну кількість росіян, які, потрапивши у незвичайні умови, не могли здійснити господарське освоєння цієї південної території, і навіть тікали назад, на північ Росії.

Наслідки входження Кримської області до складу УРСР:

  • спроба перекласти на плечі України частину моральної відповідальносте за депортацію з півострова кримськотатарського населення і примусити її займатися відновленням у Криму господарського і культурного життя. При цьому московський центр нічого не втратив, бо так само безроздільно контролював Україну;
  • розширення курортного потенціалу України;
  • збільшення в Україні питомої ваги росіян, що становили більшість населення Криму, не було здійснено заходів з дерусифікації півострова, досі загроза для стабільносте в Україні.

Зміни в промисловості. У 50-х рр. на перший план вийшли питання модернізації, структурної перебудови промисловосте УРСР. Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з чинною централізованою системою управління народним господарством, котра гальмувала цей процес:

  • все більша увага почала приділятися розвиткові машинобудування. Нова галузь — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Випуск найбільших у світі суховантажних суден і риболовецьких траулерів у Миколаєві, реактивних повітряних лайнерів Ту-124 в Києві;
  • виходить на проектну потужність Каховська, будують Дніпродзержинську, Київську, Кременчуцьку ГЕС;
  • у Криворіжжі діяв найбільший у Європі гірничо-збагачувальний комбінат, нарощувалося виробництво у ВПК, зросли обсяги видобутку вугілля, нафти, газу.

Саме на шляхах нарощування традиційних галузей промисловосте керівництво СРСР сподівалося «наздогнаи і перегнати» капіталізм. Однак НТР вимагала цілком нових технологій, які в СРСР не розробляли.

Зміни в сільському господарстві. У вересні 1953 р. вперше реально оцінено становище села. Плани удосконалення чинної колгоспної системи:

  • капіталовкладення в сільське господарство значно зросли, підвищено закупівельні ціни на продукцію села;
  • ліквідовано деякі податки на селянські господарства. Загальна сума податку з господарств колгоспників була зменшена в 2,5 разу, а заборгованість за попередні роки скасована;
  • як і раніше, держава здійснювала політику екстенсивного розвитку сільського господарства.

Керівництво СРСР найраціональнішим вважало введення в господарський обіг нових земель, особливо в Казахстані. Туди з України виїхало понад 100 тис. осіб, переважно молоді. Бажаних результатів освоєння не дало, а на сільське господарство України це справило негативний вплив.

Деяке зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, розширення сфери товарно-грошових відносин сприяли у середині 50-х рр. поступу сільського господарства. У травні 1957 р. М. Хрущов висунув утопічне завдання: «Найближчими роками наздогнати США з виробництва м’яса, молока й масла на душу населення». Для досягнення поставленого завдання були необхідні величезні капіталовкладення та ряд інших заходів, однак:

  • тривало укрупнення колгоспів (творення агроміст), яке супроводжувалося оголошенням безлічі дрібних сіл і хуторів «неперспективними». Недоцільна реорганізація сотень колгоспів у радгоспи;
  • негативний вплив на розвиток сільського господарства справила заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст, спроби зменшити розміри присадибних ділянок колгоспникам;
  • у широких масштабах стала впроваджуватися кукурудза, котра швидко витіснила традиційні культури;
  • становище сільського господарства ускладнив неврожай 1963 р.

Держава змушена була купувати хліб за кордоном, виділяючи зі свого бюджету все більші суми.

Зміни в соціальній сфері. Період «відлиги» ознаменувався суттєвими змінами в рівні життя населення:

  • помітні зрушення відбулися в грошовій оплаті праці колгоспників, виплачувалася щомісяця;
  • у 1956 р. на 80 % було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам їх держава не оплачувала. У липні 1964 р. ухвалено закон про пенсії членам колгоспів, селянам почали видавати паспорти;
  • високими темпами розвивалося житлове будівництво, хоча зводили переважно малогабаритні помешкання, так звані хрущовки;
  • поліпшилося постачання населення товарами широкого вжитку, набула поширення побутова техніка;
  • грошова реформа 1961 р. спричинила загальне зростання цін, а в 1962 р. вони зросли на ряд продуктів харчування;
  • скасовано плату за навчання у старших класах середньої школи;
  • на початку 60-х рр. відбувся перехід фабрик і заводів на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, зарплати робітників суттєво зросли, вільний перехід на іншу роботу.

Соціальна політика — складова частина політики «відлиги» — стала більш вагомою, незважаючи на ряд прорахунків і невдач (призвели до страйків, зокрема, численних жертв у Новочеркаську).

Спроби реформування управління економікою в середині 1950-1960-х рр. У 1957 р. було здійснено спробу докорінної реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом. Ліквідуються галузеві міністерства і замість них створюються територіальні органи управління — Ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів (згодом — 14, ще пізніше — 7).

Наслідки економічних реформ для українського суспільства:

  • ця реформа підривала майже повний контроль центру над економікою України. Тепер усі підприємства в регіонах керувалися раднаргоспами, які перебували в підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Найбільший прояв економічної самостійності КПУ;
  • утворення раднаргоспів сприяло розвиткові легкої промисловості;
  • економічна самостійність регіонів дозволяла нагромаджувати й ефективно використовувати засоби для поліпшення житлового будівництва, транспорту, легкої промисловості, соціально-культурної сфери регіонів.

У 1962-1964 рр. стали проявлятися деякі негативні риси, пов’язані з діяльністю раднаргоспів, зокрема послаблення господарських зв’язків між підприємствами різних регіонів, місництво. Ці недоліки планувалося подолати шляхом укрупнення раднаргоспів, але життя вимагало впровадження госпрозрахунку, самостійності підприємств, справжнього економічного суверенітету республіки. Центр на це не пішов, вбачаючи замах на імперську суть СРСР.

Здобутки й особливості розвитку культури.

Освіта. Лібералізація суспільного життя сприяла активізації творчих сил, піднесенню культурного життя. Істотний вплив на духовне життя мало рішення XXII з’їзду КПРС про «формування нової людини», яким будь-які відхилення від офіційної ідеології, як і раніше, заборонялися й переслідувалися. Закон про освіту, ухвалений у квітні 1959 р., передбачав запровадження обов’язкової восьмирічної освіти, давав батькам право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчання у певній школі. Проти цього виступили письменники, які добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифікаторські плани центру. Уже на середину 60-х рр. українською мовою навчалося лише 60 % школярів, а в містах — 21 %. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис організації освіти, особливо вищої.

Наука. В Україні проводилися дослідження з ряду визначальних напрямків науково-технічного прогресу. В 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР збудовано найбільший у світі прискорювач електронів. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики, академік Віктор Глушков написав цикл праць з теорії цифрових автоматів, створено ряд ЕОМ. У 1961 р. одержано перші штучні алмази. Україна залишалася лідером у галузі електрозварювання, дослідження проводилися під керівництвом Бориса Патона, який у 1962 р. очолив Академію наук УРСР. Миколою Боголюбовим були розроблені нові метода квантової теорії поля та статичної фізики. Розпочав свою діяльність видатний учений-хірург Микола Амосов. Незважаючи на певні успіхи, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переїзд талановитих учених на роботу до Москви (головний конструктор космічних кораблів С. Корольов). Україна внесла вирішальний вклад в успіхи СРСР в освоєнні космосу: 1957 р. запущено перший штучний супутник Землі, 1961 р. відбувся перший політ людини в Космос (Юрій Гагарін).

Виникнення руху «шістдесятників». У ці роки в культуру стрімко увірвалося блискуче своїм яскравим талантом покоління «шістдесятників» — поети Ліна Костенко (збірки «Проміння землі», «Мандрівки серця»), Василь Симоненко (збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», посмертно), Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, прозаїки Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, літературознавці Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, П. Заливаха та багато інших. Вони в 1959 р. утворили київський Клуб творчої молоді «Сучасник», який очолював театральний режисер Л. Танюк:

  • плеяда молодих митців внесла свіжий струмінь в українську культуру, відкинувши її ідеологічні штампи;
  • в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи;
  • мріяли про оновлення радянського суспільства, відродження української мови.

Уже на початку 60-х рр. деякі з «шістдесятників» зазнали переслідувань з боку влади.

Мистецтво. У цей період створено ряд визначних музичних творів, до них слід віднести Третю симфонію композитора Бориса Лятошинського, твори Левка Ревуцького, опери Георгія Майбороди «Милана» та Юлія Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності набули пісенні твори композитора Платона Майбороди на слова Андрія Малишка. Заслуговують на увагу картони «Колгоспне поле» (1948-1949), «Хата в Богданівні» (1955) Катерини Білокур, «Тарас Бульба на чолі війська» (1955), М. Дерегуса, «Весілля» (1964) Тетяни Яблонської, графіка Василя Касіяна, пам’ятник Т. Шевченкові у Москві (1964). Таким чином, українська культура скористалася новими можливостями в часи «відлиги», але вийти за рамки, встановлені керівництвом СРСР, вона була неспроможна.

Причини виникнення дисидентського руху наприкінці 1950 – на початку 1960-х рр.

Прагнення влади будь-що втримати народ під контролем неминуче вело її до конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення. Наслідком цього стала поява наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців — дисидентства (незгодних). Вони підхопили естафету боротьби вояків УПА та підпільників ОУН:

  • припинення збройної боротьби ОУН і УПА перевело український рух до нових форм боротьби;
  • помітний вплив на формування дисидентів справляли зовнішні фактори, зокрема виступи в країнах так званого соціалістичного табору, особливо в Угорщині;
  • лібералізація режиму, що привела до активізації національно-визвольного руху;
  • дальші утиски й обмеження національного життя українців, монополія партії на владу.

Як форма національно-визвольного руху, український рух інакодумців вирізнявся певними рисами:

  • мирна, ненасильницька форма боротьби;
  • рух мав чітко виражені організаційні форми;
  • дисидентський рух був загальноукраїнським явищем;
  • у ньому брали участь різні соціальні верстви населення, а найбільше — інтелігенція.

Течії дисидентського руху:

  • український національно-визвольний (за незалежність України);
  • рухи нацменшин (кримськотатарський, єврейський за повернення на історичну батьківщину);
  • за права людини;
  • за свободу совісті (релігійне дисидентство);
  • за соціально-економічні права (робітничий рух)

Антирежимні виступи 1960-х рр. У 1959 р. на Львівщині утворена Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яку організував Левко Лук’яненко. Вона ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР мирним шляхом, що було гарантовано конституцією. Л. Лук’яненко був засуджений до страти, заміненої 15-річним ув’язненням. До тривалих термінів були засуджені його соратники. Такі організації, як УРСС, були не поодинокі й існували в різних частинах України: Об’єднана партія визволення України, Український національний комітет, Український національний фронт, донецька група Григорія Гайового, запорізька група Володимира Савченка і Володимира Чернишова й ряд інших. На початку 60-х рр. відбулося ряд робітничих страйків: у Донецьку, Жданові (нині Маріуполь), Києві, Краматорську, Кривому Розі, Одесі, Харкові, Черкасах. У 1965 р. були поведені масові арешти дисидентів, серед них — Валентин Мороз, Святослав Караванський, І. Світличний, П. Заливаха, Ігор Ґерета. Репресій зазнав і генерал Петро Григоренко.

Значення антирежимного руху. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Письменник Борис Антоненко-Давидович назвав її «меморандумом покоління». Ця праця дала могутній поштовх до дальшого розгортання дисидентського руху. Устами молодого публіциста найактивніша частина української інтелігенції заявила про розрив з тоталітарною системою. Антирежимний рух формував демократичні ідеали, які згодом використали наступні покоління борців з комуністичною системою.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується, з одного боку, невдалими спробами реформування освіти, русифікацією, адміністративним утвердженням атеїзму, а, з іншого, певним ослабленням тиску системи на культуру, розширенням меж для творчої та наукової самореалізації, появою перших паростків національного відродження, виходом на літературні й суспільні обрії творчої молоді.

Хронологічний довідник

1953-1954 рр. — повстання політичних в’язнів у сталінських концтаборах. Ліквідація ГУТабу.

1954 р., 19 лютого — входження Кримської області до складу УРСР.

1956 р. — XX з’їзд КПРС, засудження культу особи.

1959 р. — утворення Української робітничо-селянської спілки. Утворення Клубу творчої молоді «Сучасник» у м. Київ.

Персоналії

Білокур Катерина (7.12.1900, с. Богданівка, нині Яготинського р-ну Київської обл. – 10.06.1961, там же) — видатна художниця. Малювати вчилася самотужки. Твори: «Квіти увечері» (1942), «Квіти» (1943), «Буйна» (1944—1947), «Цар-колос» (1949), «Хата у Богданівці» (1955), «Натюрморт з хлібом» (1960), портрети («Оля Білокур», 1928, «Тетяна Бахмач», 1932-1933), автопортрети (1950, 1955, 1957). Деякі картини Б. були виставлені у Парижі, після чого не повернулися до авторки. Нар. художниця УРСР з 1956.

Горська Алла (18.09.1929, Ялта, нині АРК — 28.11.1970, Васильків Київської обл., похована у Києві) — художниця і діячка правозахисного руху. Закінчила Київський худ. ін-т (1954). 1959-1965 разом з І. Світличним, В. Симоненком, В. Стусом, Л. Танюком та ін. була одним з організаторів і активним членом КТМ «Сучасник» у Києві. Авторка численних худ. творів: «Автопортрет із сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962-1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін. Трагічно загинула при нез’ясованих обставинах.

Корольов Сергій (12.01.1907, Житомир Волинської губ. – 14.01.1966, Москва) — видатний учений-винахідник, конструктор ракетно-космічних систем. Навчався у Київському політехнічному ін-ті (1924-1926), 1930 закінчив Моск. вище технічне училище і одночасно Моск. школу пілотів. 1937 був репресований, звільнений 1938, під час Другої св. війни займався проблемами оснащення бойових літаків реактивним прискорювачем на рідкому паливі. Після війни К. очолював розробку і запуск багатьох балістичних ракет, ракетоносіїв пілотованих космічних кораблів «Восток», «Восход», на яких було здійснено перші польоти в космос. Під його керівництвом були сконструйовані супутники серії «Космос»; створені ракетно-космічні системи дозволили зробити запуски штучних супутників Землі, польоти автоматичних станцій до Місяця, Венери, Марса.

Костенко Ліна (19.03.1930, смт Ржищів, тепер місто Кагарлицького р-ну Київської обл.) — видатна поетеса, гром. діячка. Закінчила Літ. ін-т ім. М. Горького (Москва, 1956). Друкується з 1946. Уже перші зб. К. — «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) — засвідчили прихід у л-ру талановитого поета, сильної індивідуальності. Поезії К. властиві потужна інтелектуальна напруга, тяжіння до афористичної влучності вислову.

Лук’яненко Левко (24.08.1928, с. Хрипівка, тепер Городнянського р-ну Чернігівської обл. – 7.07.2018, Київ) — видатний політ. і гром. діяч, дисидент, дипломат, юрист. Л. створив УРСС, яка мала програму легального виходу України з СРСР, за що засуджений до смертної кари, заміненої на 15-річне ув’язнення (1961-1976). Один з організаторів УГГ, за членство в якій відбув друге ув’язнення (1977-1988). Л. очолював УГС (1988-1990), УРП (1990-1992). Нар. депутат України кількох скликань (1990-2007, з перервами). Л. — автор Акту проголошення незалежності України 24.08.1991. Був першим послом України в Канаді (1992-1993). Герой України (2005).

Сверстюк Євген (13.12.1928, с. Сільце, нині Горохівського р-ну Волинської обл. – 1.12.2014, Київ) — видатний філософ, культуролог, літературознавець, письменник, гром. діяч. Закінчив Львівський ун-т (1952). С. чотири рази звільнявся з роботи за політ. мотивами. С. 1972-1983 перебував в ув’язненні «за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву». Автор книг «Собор у риштованні» (Париж-Балтимор, 1970), «Блудні сини України» (1993), «На святі надій. Вибране» (1999), численних есе і статей та ін. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України».

Світличний Іван (20.09.1929, с. Половинкине, нині Старобільського р-ну Луганської обл. – 25.10.1992, Київ) — визначний правозахисник, поет, мовознавець, літ. критик. Закінчив укр. відділення філол. ф-ту Харківського унту (1951), аспірантуру Ін-ту л-ри АН УРСР ім. Т. Шевченка (1955). С. виступав проти політики русифікації, захищав «шістдесятників» від необґрунтованої критики. 1965 арештований, після восьмимісячного ув’язнення не міг працювати за фахом. У січні 1972 знову арештований, засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання. Звільнений у січні 1983 С. був важкохворим. Лавреат премії ім. В. Стуса (1989), Держ. премії України ім. Т. Шевченка (1994) за зб. поезій, поет. перекладів і літ.-крит. статей «Серце для куль і для рим». 1998 вийшла книга «Доброокий. Спогади про Івана Світличного».

Симоненко Василь (8.01.1935, с. Біївці Лубенського р-ну Полтавської обл. – 14.12.1963, Черкаси) — визначний поет, прозаїк, журналіст. 1957 закінчив ф-т журналістики Київського ун-ту. Автор зб. поезій «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Лебеді материнства» (1981). Найгостріші вірші поета були спотворені рад. цензурою, більшість надруковано посмертно. Один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у л-рі, «лицар укр. відродження». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995).

Стус Василь (6.01.1938, с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. – 4.09.1985, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, похований у с. Борисово, перепохований у листопаді 1989 в Києві) — видатний поет, правозахисник. Навчався на іст.-філол. ф-ті пед. ін-ту в Сталіно (тепер Донецьк, до 1958), в аспірантурі Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка АН УРСР зі спеціальності «Теорія літератури» (1963-1965, відрахований за участь в акції протесту проти арештів 4.09.1965 під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків»). 1970 у Брюсселі виходить зб. поезій «Веселий цвинтар».

Танюк Лесь (Леонід; 8.07.1938, с. Жукин Київської обл. – 18.03.2016, Київ) — визначний режисер, театрознавець, перекладач, гром. і держ. діяч. Закінчив Київський театр. ін-т (у М. Крушельницького, 1962, його викладач — з 1991). Т. працював у театрах України і тривалий час змушений бути режисером у Москві. Належав до плеяди «шістдесятників», був президентом КТМ «Сучасник» у Києві. Нар. депутат України (1990-2007). Автор сценарію фільму «Голод-33» (Київська кіностудія, у співавторстві, 1991), перекладів творів В. Шекспіра, Л. Піранделло, Р. Тагора, «Лінія життя» (уривки з щоденників, тт. 1-2, 2004) тощо. Т. з 1991 — голова Спілки театр. діячів України, з 1989 — голова т-ва «Меморіал» ім. В. Стуса. Засл. діяч мистецтв України з 1995.

Терміни та поняття

«Відлига», хрущовська «відлига» — літ. назва періоду десталінізації (1953-1964). Не виправдала пов’язаних з нею сподівань, але закладена в ній демократизація екон. життя зумовила підвищення ефективності рад. екон. системи. Характеризувалася політикою десталінізації, політ. реабілітацією та непослідовністю реформ.

Десталінізація (від лат. «віддалення, виділення, скасування, припинення, усунення» і прізвища Сталін) — спроба частково реформувати тоталітарний режим, зробити його ефективнішим, процес подолання наслідків діяльності Й. Сталіна. Д. відбувалася 1953-1964, була суперечливою, непослідовною, але це гол. досягнення М. Хрущова.

Дисидентво (від лат. «незгодний, інакодумець») — напрям, опозиційний панівній ідеології в СРСР у 50-80-х рр. У дисидентському русі в Україні брали участь представники різних верств населення, особливо інтелігенція (П. Григоренко, І. Дзюба, Л. Лук’яненко, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). Вони різними формами і методами виступали проти всевладдя КПРС, переслідувань за політ. та реліг. переконання, збочень у проведенні нац. політики, порушення прав людини. Д. не вдавалися до активних насильницьких дій, але все одно їх жорстоко переслідували.

Культ особи (від лат. «поклоніння, шанування» і укр. «особа») — безмірне звеличення особи, що посідає високу посаду, сліпе поклоніння, а часом і обожнювання її, явне перебільшування ролі лідера. К. о. виникає при концентрації в руках однієї людини повної влади. Термін уперше використаний 1956 при критиці к. о. Й. Сталіна замість вказування на тоталітарний характер системи влади. Існував к. о. й ін. керівників СРСР, ком. країн.

Лібералізація (від лат. «вільний») — надання більшої свободи, пом’якшення політ. режиму у часи хрущовської «відлиги».

Політична реабілітація (від лат. «відновлення») — виправдання, відновлення доброго імені несправедливо звинуваченої чи засудженої особи.

Раднаргоспи (Ради народного господарства) — терит. органи управління господарством у СРСР, наслідок реформи 1957 — перехід від галузевого до терит. управління. Існування р. вважають корисним для України.

«Шістдесятники» — умовна назва групи молодих літераторів, митців і вчених, які на поч. 60-х рр. (звідси й назва) в епоху «відлиги» своїми творами і активною гром. діяльністю намагалися відроджувати нац. свідомість, боролися за збереження укр. мови та к-ри, сприяли демократизації сусп.-політ. життя в Україні. Вони об’єднувалися в клубах творчої молоді «Сучасник» (Київ) і «Пролісок» (Львів). Найвідомішими представниками «ш.» були письменники М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук, художники Алла Горська, П. Заливаха, Людмила Семикіна, режисери Ю. Іллєнко, Л. Осика. З 1963 на їхню адресу розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень, насамперед у націоналізмі, більшість з них втратили можливість видавати свої твори, працювати.

Схожі статті
Гість, залишиш коментар?