Ідеологічні орієнтири партійно-радянського керівництва. Причини політико-ідеологічної кризи радянського ладу в Україні (середина 1960 – початок 1980-х рр.). Період від середини 60-х до середини 80-х рр. в історії СРСР називають «застоєм». Ідеологічним орієнтиром керівництва були положення програми КПРС, схваленої в 1961 р., згідно з якою до 1980 р. у СРСР мав бути побудований комунізм.
Уже наприкінці 60-х рр. стало ясно, що ці обіцянки виконані не будуть:
- у цих умовах влада пустила в обіг термін «розвинутий соціалізм». Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього. У масовій свідомості визрівало переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму;
- все більша кількість людей втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто перебував на чолі держави, їх досягти, настало розчарування в правильності шляху;
- посилюється ідеологічний тиск на українське суспільство;
- населення спостерігає розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;
- в українському суспільстві зростають опозиційні настрої, розвивається дисидентський рух.
Зміни в політичному керівництві УРСР на початку 1970-х рр., їх наслідки. Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була КПУ. З 1963 р. її очолював Петро Шелест:
- виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки;
- незадоволення П. Шелеста посиленням політики русифікації;
- залишаючись переконаним комуністом, противником десталінізації, намагався зберегти помірковану економічну самостійність;
- видав книгу «Україно наша Радянська», яка згодом викликала критику з боку московського керівництва, звинувачення у «місництві та потурання націоналізмові».
1972 р. відбулася зміна політичного керівництва УРСР, першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький:
- виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України;
- йому та його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру;
- нова політика посиленої русифікації набувала різних форм — від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови, практично усі державні та партійні заходи проводили російською мовою.
Українські дисиденти (з якими В. Щербицький вів завзяту боротьбу) називали найвище керівництво УРСР колоніальною адміністрацією.
Ключові положення Конституції УРСР 1978 р. 20 квітня 1978 р., за зразком союзної, Верховна Рада України ухвалила Конституцію УРСР («Конституція розвинутого соціалізму»):
- УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою;
- мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, декларативний характер цієї конституційної норми;
- побудова розвинутого соціалістичного суспільства;
- шоста стаття закріплювала керівну і спрямовуючу роль партії, яка є ядром політичної системи суспільства;
- влада належить народові через ради народних депутатів;
- економіка УРСР є частиною єдиного союзного народногосподарського комплексу;
- невідповідними реаліям тоталітаризму були декларовані демократичні права і свободи.
Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування привабливих гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики.
Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Великі надії покладалися на рішення березневого і вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Мета — запровадження певних рис економічного регулювання.
Сільське господарство:
- тверді плани заготівель сільськогосподарської продукції на роки;
- суттєво підвищувалися закупівельні ціни, зросли капіталовкладення в сільське господарство;
- впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію, знижено податки, ціни на техніку і запчастини.
У промисловості передбачалося:
- підвищити рівень планування, з прибутків підприємств створити окремі фонди, зміцнити прямі договірні зв’язки між підприємствами, більше увагу приділяти легкій промисловості;
- розширення сфери госпрозрахункових відносин;
- значно скорочувалася кількість визначених згори показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити обсяг реалізації виробленої продукції.
«Косигінська реформа», як її називали за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР, могла дати певний ефект. Але її здійснювали люди незацікавлені, ідеалом яких була сталінська тоталітарна модель. Було ліквідовано раднаргоспи, уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик, це зміцнювало імперську сутність СРСР.
Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер реформ 1965 р., вони деякий час справляли позитивний вплив на економіку.
Радянські економісти назвали восьму п’ятирічку «золотою»:
- національний дохід зріс на 30 %, дві третини приросту отримано за рахунок підвищення продуктивності праці;
- валова продукція сільського господарства зросла майже на чверть.
Але вже на початок 70-х рр. економічні реформи загальмувалися. Реформа 1965 р. засвідчила: посилення централізму несумісне з ринковими елементами, економічне реформування неможливе без політичного, без демократизації органів влади, без реального державного суверенітету республік.
Економічна ситуація в УРСР. Стан промисловості. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали:
- розширення виробництва досягалося за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів;
- важким тягарем були величезні витрати на військові цілі;
- старіли основні виробничі фонди, про оновлення не було мови;
- низька якість продукції не давала можливості виходити на світовий ринок;
- пріоритет надавали важкій промисловості, з’являлися нові промислові гіганти, через застарілі технології забруднювалося довкілля;
- погіршувалося становище з водою. Штучні моря поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель Придніпров’я;
- в Україні інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», що не відповідало потребам республіки.
Розвиток атомної енергетики. Протягом короткого часу без належного обґрунтування, розрахунків, без урахування геологічних особливостей місцевості, у густонаселених і маловодних регіонах будували 8 атомних електростанцій, 5 з них було споруджено (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька і Чорнобильська).
Стан сільського господарства. Значно знизився приріст продукції сільського господарства:
- величезні витрати на розвиток села себе не виправдали і виконання Продовольчої програми, прийнятої в 1982 р., не забезпечили. Якість сільськогосподарської техніки була низькою;
- не вистачало міндобрив, засобів хімічного захисту рослин;
- нераціонально використовувалися землі (меліорація тощо).
Дедалі різкішими стали відмінності соціально-побутових умов мешканців сіл і міст. У таких умовах посилилася урбанізація, високими були темпи зростання кількості жителів міст, чисельність мешканців сіл зменшилася на 4,6 млн осіб, зникло понад 1500 сіл.
Отже, у 70-80-х рр. для розвитку народного господарства України були характерні диспропорційність, затухання темпів, тенденція до стагнації.
Тенденції розвитку, здобутки та проблеми соціальної сфери. За рівнем життя Україна на початку 80-х рр. перебувала на 50-60-х місцях:
- збільшилися реальні зарплата, пенсії, стипендії; ціни за комірне, комунальні послуги, транспорт — низькі;
- зведено значну кількість житла, шкіл, лікарень, будинків культури, освіта і медицина — безкоштовні;
- поліпшилося забезпечення побутовою технікою, користування підручниками в школі стало безплатним;
- за роки «застою» виробництво товарів народного споживання збільшилося в 2 рази, а грошова маса в обігу — в 3,1 разу. Дедалі більше товарів потрапляло в розряд дефіцитних;
- складною залишалася житлова проблема. Черга на квартиру становила 1,5 млн осіб (урбанізація);
- населення багатьох сіл не одержувало задовільного побутового обслуговування, не було забезпечене транспортом, газопостачанням. Третина сіл не мала жодних медичних закладів;
- високою залишалася смертність, у 1979 р. у селах Чернігівської області вона перевищила народжуваність — депопуляція;
- намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян влада йшла на значну закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку. Нафтовий «бум» 70-х рр. закінчився і в бюджеті стали виникати багатомільярдні недостачі, посилювався товарний дефіцит, на якому наживалися спекулянти;
- в обстановці всевладдя і безконтрольності партійно-державна номенклатура утворила власну, закриту систему постачання товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін.
У цілому неефективна екстенсивна економіка загострила суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв’язати назрілі проблеми народу.
Явища у сфері культури та духовного життя. Зросійщення. Освіта. Все більше дітей навчалося у російськомовних школах (близько 60 %), хоча їх і було менше. Рідну мову витісняли з вищої школи, кінотеатрів, наукових закладів, театрів, державних і партійних органів, тобто зросійщення (русифікація) посилювалося.
Наука. Певний внесок у розвиток фундаментальних досліджень зробили вчені Інституту теоретичної фізики на чолі з М. Боголюбовим, Інституту кібернетики, керованого В. Глушковим, Інституту електрозварювання, директором якого був Б. Патон (президент АН УРСР з 1962 р.), Інституту матеріалознавства, керованого І. Францевичем. Визначним авіаконструктором був Олег Антонов. Микола Амосов вивчав проблеми кардіохірургії, біологічної кібернетики. Селекційну роботу Миронівського науково-дослідного інституту очолював В. Ремесло.
Застій спостерігався у галузі суспільних наук. Тих учених, які нестандартно мислили, прагнули критично осмислювати минуле і дійсність, позбавляли можливості працювати (скажімо, М. Брайчевський). Певним досягненням можна назвати 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР», яку підготував численний авторський колектив на чолі з Петром Троньком.
Література. Навесні 1968 р. почалося цькування видатного українського письменника О. Гончара за роман «Собор». Були піддані несправедливій критиці твори Романа Іваничука «Мальви», Івана Білика «Меч Арея», Володимира Дрозда «Мертва зона», Павла Загребельного «Південний комфорт» та ряд інших. Ліна Костенко 16 років не могла видати жодної книги, лише у 1979 р. вийшов її видатний роман у віршах «Маруся Чурай». Надруковані нові книги М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича, Д. Павличка та інших.
Мистецтво. Ще гірша ситуація склалася в українському кінематографі. З 20-ти фільмів кіностудії ім. О. Довженка українською мовою знімали 2-3, з 6-ти Одеської кіностудії — жодного. І все ж українське поетичне кіно відзначилося фільмами «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вавилон — XX» Івана Миколайчука. Вагомий внесок у кінематограф зробили актор і режисер Л. Биков, а також Б. Ступка. Зуміли зберегти національний колорит і творчий потенціал хор ім. Г. Верьовки, ансамбль танцю ім. П. Вірського, композитор О. Білаш. У 1979 р. загадково загинув талановитий композитор Володимир Івасюк. Славили Україну оперні співаки: Євгенія Мірошниченко, Марія Стеф’юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко та чимало інших. Продовжувала плідно працювати народна художниця Марія Примаченко: картини «Синій бик» (1947), «Гороховий звір» (1971), «Дикий чаплун» (1977). Значимим стало відкриття пам’ятника засновникам Києва (Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь), 1982 р., скульптор В. Бородай.
Отже, адміністративно-командна система не могла забезпечити науково-технічний прогрес, культурний, духовний і національний розквіт українського народу. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, гальмував духовний розвиток суспільства.
Дисидентський рух: течії, форми і методи боротьби, причини активізації:
- криза системи, зневіра значної частини населення в комуністичних ідеалах;
- наступ неосталінізму, згортання демократичних процесів;
- посилення тиску союзних органів на Україну, російщення, зневага до української мови та культури.
Напрями і вимоги:
- національно-визвольний, розширення національних прав аж до незалежності;
- правозахисник дотримання конституційних прав людини;
- демократичний соціалізм, соціалізм з «людським обличчям», соціальна справедливість;
- релігійний, свобода віросповідання, припинення тиску на церкву, відновлення УГКЦ;
- кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на батьківщину, лідер — Мустафа Джемілєв.
Методи боротьби:
- у 1965 р. під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» з критикою першої хвилі арештів дисидентів виступили І. Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус;
- дисиденти писали листи-протести, кілька сотень представників передової інтелігенції підписували їх, наражаючись на гнів влади, критику, а часто й арешти;
- поширення підготовлених ними книг, статей, відозв — «самвидав», «тамвидав» (видані за кордоном). Прикладами таких книг є «Лихо з розуму» В. Чорновола (він також редагував підпільний журнал «Український вісник», 1970-1972 рр.), «Серед снігів» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка і низка інших;
- характерною особливістю правозахисної діяльності став рух кримських татар. Їх підтримував П. Григоренко, якого запроторили в психіатричну лікарню спеціального типу, як і Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Василя Рубана та інших.
У 1972 р. прокотилася друга хвиля масових арештів дисидентів, за ґрати потрапили понад 100 діячів опозиційного руху.
У 1975 р. СРСР підписав Гельсінські угоди, де йшлося і про права людини, продовжуючи їх ігнорувати. У відповідь на це в листопаді 1976 р. у Києві виникла Українська Гельсінська група (УГГ) — перша легальна правозахисна організація в опозиційному русі України. Її очолив Микола Руденко, членами стали 36 осіб, найвидатніші українські дисиденти.
УГГ ставила за мету:
- ознайомлення широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;
- сприяння виконанню статей Підсумкового Акта з питань безпеки і співробітництва в Європі;
- домагання, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава повинна бути представлена окремою делегацією;
- акредитування в Україні представників зарубіжної преси.
Незважаючи на цілковиту законність діяльності УГГ, її членів постійно переслідували, майже всі вони зазнали арешту. У таборах загинули В. Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий.
Шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х – початку 60-х рр. спричинила зародження та зростання релігійного дисидентського руху. Одним з активних борців за права УГКЦ був Й. Тереля. Мужньо відстоював права вірних один з найвидатніших дисидентів В. Романюк. Завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в РПЦ, яка на той час була під повним контролем держави. Значну частину релігійних дисидентів становили протестанти.
Значення опозиційного руху. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Правозахисники доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалася думка про необхідність виходу України з СРСР і створення власної самостійної держави.
Хронологічний довідник
1965 р. — перша хвиля масових затримань діячів антирежимного руху.
1970-1972 рр. — видання самвидавного «Українського вісника».
1972 р. — друга хвиля масових затримань діячів антирежимного руху.
1976 р. — утворення Української Гельсінської групи (УГГ).
Персоналії
Амосов Микола (19.12.1913, с. Ольхове, тепер Череповецького р-ну Владимирської обл., РФ – 12.12.2002, Київ) — видатний лікар, учений у галузі медицини, біокібернетики, письменник. Закінчив Архангельський (РФ) мед. ін-т (1939). З 1952 мешкав у Києві. А. був директором Ін-ту серцево-судинної хірургії. Академік АН УРСР (1969). А. — один із засновників легеневої та серцевої хірургії в СРСР, засновник укр. школи біологічної, мед., психологічної кібернетики. Праці з тематики хірургічного лікування захворювань серця, легень, моделювання психічних функцій мозку. Ленінська премія (1961). Герой Соц. Праці (1973). А. — автор книги «Думки і серце» (1964), «Моделювання психіки і мислення» (1965), «Записки з майбутнього» (1966), «ППГ- 2266» (1974), «Роздуми про здоров’я» (1978), «Книга про щастя і нещастя» (1983) та ін.
Антонов Олег (7.02.1906, с. Трійці Подольського пов. Московської губ. — 4.04.1984, Київ) — видатний авіаконструктор. Закінчив машинобудівний ф-т Ленінградського політехнічного ін-ту імені М. Калиніна (1930). А. з 1946 працював у Києві, очолював конструкторське бюро. У 60-х рр. підтримував інакодумців. З 1962 — генеральний конструктор. А. створив понад 60 літаків і планерів типу «АН» (пасажирських, транспортних та ін.). Автор праць з питань літакобудування та економіки. Академік АН УРСР (1967, літакобудування).
Биков Леонід (12.12.1928, с. Знам’янка, нині у складі смт Черкаське Донецької обл. — 11.04.1979, Київ) — визначний актор театру та кіно, режисер. Нар. артист УРСР (1974). Постановник фільмів «У бій ідуть лише «старики» (1974, автор сценарію і виконавець ролі Титаренка), «Ати-бати, йшли солдати…» (1977, роль Святкіна). Шевченківська премія (1977).
Брайчевський Михайло (6.09.1924, Київ – 23.10.2001, там же) — історик, археолог, гром. діяч. Закінчив іст. ф-т Київського ун-ту (1948), доктор іст. наук, проф. Автор багатьох визначних праць, зокрема трактату «Приєднання чи возз’єднання?» (1966), який став частиною «самвидаву». Підписував листи протесту проти арештів, за що був звільнений з роботи. Підгримував б-бу за незалежність України.
Гончар Олесь (3.04.1918, с. Суха, тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл. – 14.07.1995, Київ) — видатний письменник і гром. діяч. Очільник СПУ (1959-1971), голова Укр. респ. комітету захисту миру (з 1973). Автор романів «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968, зазнав вульгарно-суб’єктивістської критики після публікації, роман був заборонений 20 років), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повістей, новел, публіцистики, «Щоденників» та ін. Академік АН УРСР (1978, літературознавство). Держ (Сталінські) премії (1948, 1949), Держ. премія СРСР (1982), Ленінська премія (1964). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1962) за роман «Людина і зброя». Герой Соц. Праці (1978). Герой України (2005).
Григоренко Петро (16.10.1907, с. Борисівка Ногайського пов. Таврійської губ., тепер Мелітопольського р-ну Запорізької обл. — 21.02.1987, Нью-Йорк, США) — видатний правозахисник, гром.-політ. і військ. діяч. Г. — учасник рад.-нім. війни (1944-1945), генерал-майор. Г. восени 1963 організував підпільну Спілку б-би за відродження ленінізму, 1964-1965 примусово перебував на лікуванні у спеціальні психлікарні. Згодом включився у б-бу кримських татар за повернення в Крим, підтримав «Празьку весну». Г. 1969 вдруге заарештований, звинувачений в «антирадянській агітації та пропаганді», знову перебував на примусовому лікуванні (1970-1974). У листопаді 1976 брав участь у створенні УГГ, 1977 виїхав на лікування у США, став закордонним представником УГГ. Г. — одна з центр. фігур опозиції в СРСР.
Джемілєв Мустафа (13.11.1943, с. Ай-Серез, нині АРК) — визначний діяч кримськотатарського нац.-визв. руху. Очолював рух свого народу за повернення на іст. батьківщину, за що сім разів був судимий, бл. 15 років провів в ув’язненні. Перший голова меджлісу кримських татар (1991-2013). Нар. депутат України (з 1998).
Дзюба Іван (26.07.1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донецької обл.) — видатний літературознавець, критик, гром. діяч. Працював літ. консультантом відділу першої книги видавництва «Молодь» (1964-1965, звільнений за участь у протестах проти політ. арештів 1965), редактором видавництва «Дніпро» (1969-1972, звільнений, арештований, засуджений за «антирадянську діяльність» на 5 років таборів, помилуваний у листопаді 1973). Перебував під наглядом, до літ. роботи доступу не мав. Дз. — гол. редактор часопису «Сучасність» (з 1992), міністр к-ри України (грудень 1992 – серпень 1994), співголова Гол. редакції Енциклопедії суч. України (з 1997). Автор праць «Звичайна людина чи міщанин» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), «У всякого своя доля» (1989), «Між культурою і політикою» (1998), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008) і багато ін. Академік ПАНУ (1992, літературознавство). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1991) за серію публіц. виступів «Бо то не просто мова, звуки…», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» Герой України (2001).
Івасюк Володимир (4.03.1949, Кіцмань Чернівецької обл. — квітень 1979, Львів, похований 22.05.1979 у Львові) — визначний композитор, один із основоположників сучасної укр. естрадної музики. Закінчив Чернівецький мед. ін-т (1973), навчався (1973-1979) у Львівській консерваторії. Автор пісень «Я піду в далекі гори» (1968), «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969), «Пісня буде поміж нас» (1971), «Два перстені» (1973), музики до вистави «Прапороносці» за романом О. Гончара (1975, Львівський укр. драм. театр ім. М. Заньковецької) та ін. Знайдений повішеним у Брюховецькому лісі неподалік Львова. Похорон І. перетворився на масову акцію протесту проти ком. режиму. Деякий час у 80-х рр. творча спадщина композитора була під забороною. На честь найвідомішої пісні І. з 1989 проводиться фестиваль укр. пісні «Червона рута». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1994) за видатний внесок у розвиток укр. нац. мистецтва. Герой України (2009).
Марченко Валерій (16.09.1947, Київ — 7.10.1984, Ленінград, тепер Петербург, РФ, похований у с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської обл.) — відомий журналіст, правозахисник, літературознавець, учений-сходознавець і перекладач. 25.06.1973 заарештований і засуджений за «націоналізм» на 6 років колонії суворого режиму і 2 роки заслання. Член УГГ (з жовтня 1983). 21.10.1983 вже важкохворого М. арештовують вдруге, через рік він помирає у тюремній лікарні.
Миколайчук Іван (15.06.1941, с. Чорториї Кіцманського р-ну Чернівецької обл. — 3.08.1987, Київ) — видатний кіноактор, сценарист, режисер. Закінчив 1965 Київський ін-т театр. мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Ролі у фільмах: Тарас Шевченко («Сон», 1964), Іван «Тіні забутих предків», 1964), Петро («Білий птах з чорною ознакою», 1971, співавтор сценарію) та ін. Поставив фільми «Вавилон — XX» (1979, співавтор сценарію, автор муз. оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (1982, співавтор сценарію, головна роль Корчака). 1988 посмертно М. присуджена Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка за створення різнопланових нац. образів у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Бур’ян», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон — XX», «Така пізня, така тепла осінь». 1991 у Києві була опублікована книга спогадів про М., сценарії його фільмів та інтерв’ю з ним.
Параджанов Сергій (9.01.1924, Тбілісі — 20.07.1990, Єреван) — визначний кінорежисер. За національністю вірменин. Міжнародне визнання (16 призів різних кінофестивалів) здобув фільм П. «Тіні забутих предків» (1964, екранізація повісті М. Коцюбинського). Підписував листи протесту проти переслідувань укр. інтелігенції. 17.03.1973 був заарештований за сфабрикованими звинуваченнями, завдяки міжнародній кампанії протесту звільнений 30.12.1977 із забороною жити в Україні.
Руденко Микола (19.12.1920, с. Юр’ївка, нині Лутугинського р-ну Луганської обл. — 1.04.2004, Київ) — визначний гром. і політ. діяч, письменник. Засновник і перший голова УГГ (9.11.1976), за що був арештований, 1977-1987 перебував в ув’язненні.
Чорновіл В’ячеслав (24.12.1937, с. Єрки, тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл. — 25.03.1999, побл. с. Городища Бориспільського р-ну Київської обл., похований у Києві) — видатний політ. і гром. діяч, журналіст, видавець, публіцист. Закінчив ф-т журналістики Київського ун-ту (1960). Активний учасник нац. руху «шістдесятників». 4.09.1965 разом з І. Дзюбою і В. Стусом виступив у Київському кінотеатрі «Україна» на захист арештованих укр. інтелігентів. Ч. перебував в ув’язненні 1967-1969, 1972-1979, 1980-1985. Редактор підпільного «Українського вісника» (1970-1972, відновив 1987).
Терміни та поняття
Дефіцит (від лат. «не вистачає») — нестача матеріальних цінностей порівняно з потребою у них. Брак якісних прод. чи пром. товарів у СРСР і зокрема в Україні за рад. часів. Гол. причина — невідповідність між зростанням грошової маси і виробництвом товарів нар. споживання на користь першого.
«Застій» — період неухильного поглиблення кризи рад. с-ва. Суттю його фактично було відхід від лібералізму до неосталінізму. Номенклатура перетворилася на панівний клас рад. с-ва (1964-1985).
Номенклатура (від лат. «перелік, список») — панівний клас рад. с-ва, парт.-держ. керівництво. Ця верства сформувалася ще у 20-30-х рр., та особливо чітко вирізнилася у 60-80-х рр. Представники її утворили власну, закриту систему постачання продовольства і пром. товарів, яка не знала дефіцитів і спекулятивних цін. Маючи зарплату в 2-3 рази вищу, ніж робітники, вони могли придбати товарів у 5-10 разів більше — ось такий парадокс, який пояснюється доступом до якісних і дешевих товарів. Н. твердила про справедливе с-во, а створила витончену соціальну нерівність.
Правозахисники — особи, які захищали права людини, люди в мирній, легальній опозиції до влади, дисиденти, їх заслугою є те, що вони виробили власну ідеологічну платформу. Осн. їх прагненнями було: реалізація права на самовизначення, задоволення культ. потреб, у першу чергу використання рідної мови, формування елементів гром. с-ва, дотримання прав людини. Найактивніші з них (10) створили 1976 УГГ. Хоча вони і керувалися законами, але всі отримали вел. терміни покарання.
«Розвинутий соціалізм» (від укр. «розвинутий» і лат. «суспільний»)
— термін запущений до повсякденного обігу в період «застою», його називали найдосконалішою формою сусп.-політ. устрою, але що це таке конкретно
— достеменно не знав ніхто, навіть автори поняття. Цим терміном відкидалося чи відкладалося на невизначений час «світле ком. завтра», про що люди вже більш-менш розуміли і надіялися. Тепер люди зрозуміли, що заговоривши про нього, партія визнала утопічність побудови ком. с-ва, хоч його вважали перехідним етапом до комунізму.
«Самвидав» — одна із форм діяльності дисидентів, у 60-80-х рр. спроба частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції властей виготовляти і множити літ., публіцистичні та ін. тексти, висловлюючи протест проти терору та всеосяжного контролю держави (партії) у сфері друкованого та ін. публічного слова. Ці матеріали потай переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Так називалася система поширення інформації.
«Тамвидав» — одна із форм діяльносте дисидентів, видання їхніх творів за кордоном.