Обов`язки громадян щодо безпеки держави та обов’язки держави щодо громадян
1) Права та обов’язки громадян?
2) Конституційні обов’язки.
3) Екологічні права та обов’язки громадян.
4) Обов’язок держави – захищати життя людини.
5) Забезпечення інформаційно-психологічної безпеки особистості.
Права та обов’язки громадян?
Права і свободи людини і громадянина держава закріплює у правових, насамперед конституційних нормах. Без цього реалізація прав і свобод людини виявилася би проблематичною, а в деяких випадках неможливою. Права і свободи людини визначають її правовий статус (становище) у відносинах із державою в особі державних органів, службових та посадових осіб.
У статті 3 Конституції України наголошено: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, а й для всього суспільства. Всі інші цінності мають бути підпорядковані цінності людини. Не існує жодної цінності в суспільстві, заради якої можна було б пожертвувати людиною. У цій статті зазначено також, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Із цього випливає, що держава не всевладна щодо людини у своїй діяльності, вона має бути обмежена її правами і свободами. Це означає також, що держава має створювати умови, за яких стає можливою реалізація прав громадян, тобто держава має забезпечити гарантії цих прав.
Саме тому в багатьох статтях Конституції України зафіксовано, що держава гарантує, забезпечує права і свободи людини, створює умови для їх реалізації.
У статті 22 проголошено, що перелік закріплених у Конституції України прав і свобод не є вичерпним. І це зрозуміло, адже людські потреби зростають і урізноманітнюються, що збільшує і розширює права і свободи людини. Такі права і свободи можуть закріплюватися у законах України, міжнародних правових актах.
Права людини поширюються на всіх осіб, які проживають в Україні, а права громадянина лише на тих осіб, які є громадянами цієї держави. Наприклад, право брати участь в управлінні державними справами, у всенародному та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (стаття 38) визнається лише за громадянами, а іноземні громадяни та особи без громадянства таких прав не мають.
Конституційні права і свободи поділяються на громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні та інші (наприклад, екологічні).
До громадянських (особистих) прав і свобод людини належать: права людини на життя та його захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та таємницю листування, на недоторканність житла, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, пересування.
До найголовніших політичних прав і свобод належать: право на участь в управлінні державними справами, на об’єднання, на мирні збори та демонстрації, на свободу друку та інформації, виборчі права та інші.
До головних соціально-економічних прав, насамперед варто віднести право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на підприємницьку діяльність, а також різноманітні соціальні права: на працю, на страйк, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та інші.
До культурних прав належать: право на освіту, на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші.
Держава покладає на себе відповідальність забезпечувати реалізацію прав і свобод людини і громадянина, охороняти і захищати права та свободи. Свої права і свободи громадяни також можуть захищати в суді.
- Конституційні обов’язки?
Права людини не є абсолютними та безмежними. Межею реалізації особою власних прав і свобод є права і свободи інших осіб. Ця межа охарактеризована в статті 68 Конституції України як обов’язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Його дотримання запорука того, що люди зможуть здійснювати свої права, і таким чином задовольняти власні потреби та інтереси. Однак уявлення про те, де починаються права інших, у різних людей часто не збігаються, адже поряд із однаковими в усіх членів суспільства інтересами існують інтереси групові та індивідуальні, а розуміння того, як їх задовольнити, нерідко суттєво відрізняється.
Важливим елементом взаємодії держави, права і особи виступають конституційні обов’язки. В обов’язках виражено як особисті, так і загальнозначимі інтереси. Під конституційними обов’язками розуміють такий тип поведінки людини, здійснення якого забезпечує нормальне життя суспільства і держави. Їх небагато, але кожен обов’язок має величезне значення. Залежно від змісту деякі обов’язки є обов’язками кожної людини, яка живе в Україні, інші − тільки громадянина України (наприклад, захист Вітчизни).
Відповідно до Конституції України важливими обов’язками громадянина України є захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів (стаття 65). Конституція України також закріплює обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки (стаття 66). Крім того, кожний громадянин зобов’язаний сплачувати податки і митні збори (стаття 67). Важливим обов’язком громадянина, як і кожної людини, що проживає в Україні, є неухильне дотримання Конституції України та законів України, повага до прав і свобод, честі та гідності інших людей.
Які проблеми можуть виникати при реалізації наших прав?
Кожна людина має використовувати свої права таким чином, щоб це не порушувало прав інших людей. Можна сказати, що право однієї людини закінчується там, де починається право іншої. Але в житті кожному, напевно доводилося опинятися в ситуації, коли здійснення своїх прав порушувало права інших. Наприклад, ти бажаєш послухати музику після школи, реалізуючи своє право на дозвілля, а твій сусід у цей час зібрався поспати. Або кореспондент газети, використовуючи своє право на свободу слова, повідомляє у статті подробиці політичної події. Утім, ця подія пов’язана з проблемами особистого життя громадського діяча, котрий вважає, що його права на повагу до його честі та гідності порушено.
У таких випадках нерідко виникає конфлікт. Але, як правило, його можна розв’язати, виявляючи толерантність і бажання досягти компромісу. Якщо дійти згоди не вдається, розв’язання конфлікту доручають незалежному арбітру – суду.
У реальному житті поряд із конфліктом прав досить часто трапляється конфлікт прав і обов’язків. Наприклад, тобі хочеться затриматись на дискотеці ввечері, але ти знаєш, що мама хвилюватиметься, тож твоїм обов’язком є повернутися додому вчасно. У тебе є право на відпочинок, але ти маєш розпорядитися цим правом так, щоб виконати встановлений законом обов’язок здобути загальну середню освіту.
- Екологічні права та обов’язки громадян
В умовах інтенсивного використання природних ресурсів та їх відновлення, формування ринкових відносин в економіці України, екологічної обстановки, яка останнім часом загострилася, важливого значення набуває проблема чіткого визначення в законодавстві екологічних прав та обов’язків громадян, меж їх здійснення, основних форм охорони і захисту порушених екологічних прав.
Історично ідея екологічних прав спочатку знайшла своє відображення в міжнародно-правових документах. Міжнародні пакти про права людини містять тези, що дуже умовно можна трансформувати на екологічні права громадян.
Проблема прав людини на сприятливе навколишнє середовище була обговорена як самостійна на Стокгольмській конференції ООН по довкіллю в 1972 році.
Ряд положень про місце людини в природі, про роль і принципи людської діяльності закріплено у Всесвітній хартії природи та в Конвенції ООН щодо навколишнього середовища і розвитку (1992 p., Бразилія) тощо.
Особливе значення має Орхуська конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища», яка не тільки проголошує, декларує екологічні права громадян (на сприятливе довкілля, екологічну інформацію, участь у прийнятті екологічно значущих рішень тощо), а й регулює процедурні (процесуальні) питання їх захисту.
Термін «екологічні права» вперше в Україні на законодавчому рівні був закріплений у Законі України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9). В подальшому вони були зафіксовані і в Конституції України (ст. 50). Це свідчить про їх провідну роль у загальній системі прав людини. Крім цього, екологічні права громадян закріплені в низці законів України: «Про охорону атмосферного повітря», «Про екологічну експертизу», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» та ін.
Екологічні права належать до суб’єктивних прав, підставою для виникнення яких є екологічна система, що існує нині.
Суб’єктивне екологічне право громадян являє собою правову форму реалізації їх екологічних інтересів, основою виникнення і задоволення яких є їх екологічні потреби. Екологічний інтерес — це ставлення до певних екологічних об’єктів, що існують у громадян. Але можливі ситуації, коли екологічні інтереси задовольняються без нормативно встановленого суб’єктивного права громадян. При цьому деякі екологічні права громадян можна віднести до природних прав, невідчуджуваних. Вони являють собою вищу соціальну цінність і існують невід’ємно від особистості, життєдіяльності громадянина. Незалежно від їх правового закріплення ці права є безпосередньо чинними, перебувають під захистом держави і відповідають міжнародним стандартам у галузі прав людини.
Екологічні права як вид суб’єктивних прав являють собою сукупну міру можливої поведінки в галузі приналежності екологічних об’єктів, їх використання, відтворення й охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки. Це означає, що законодавство надає громадянину юридичну можливість: користуватися навколишнім природним середовищем як природною сферою, придатною для життя і такою, яка відповідає вимогам екологічної безпеки; домагатися від держави, всіх інших осіб виконання ними обов’язків по використанню, відтворенню й охороні довкілля, забезпеченню його екологічної безпеки; звертатися в необхідних випадках за захистом свого порушеного суб’єктивного права.
Екологічні права громадян мають певні, притаманні тільки їм властивості, які обумовлені екологічними факторами. До них належать:
по-перше, спрямованість здійснення екологічних прав громадян, яка пов’язана із задоволенням екологічних потреб і забезпеченням реалізації екологічних інтересів;
по-друге, пріоритет екологічних прав громадян у загальній системі прав людини і громадянина. Він обумовлений змістом основних, природних прав на екологічну безпеку і безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
по-третє, при встановленні екологічних прав громадян враховуються закони природи, згідно з якими розвиваються екологічні об’єкти;
по-четверте, екологічний фактор визначає установлення форм належності природних об’єктів відповідним суб’єктам;
по-п’яте, зміст екологічних прав обумовлено принципами екологічного права як самостійної галузі права;
по-шосте, екологічні права здійснюються в основному під контролем держави. Забезпечення екологічних прав є головним завданням екологічної політики держави;
по-сьоме, особливості екологічних прав обумовлюють необхідність вибору оптимальних і ефективних правових способів і форм їх захисту.
Свої екологічні права громадяни можуть реалізувати самостійно, а також спільно з іншими, об’єднавшись в організації, групи та інші утворення.
З урахуванням суб’єктного складу виокремлюють загальні та спеціальні екологічні обов’язки.
Загальні обов’язки притаманні всім без винятку громадянам як суб’єктам екологічного права.
Спеціальні обов’язки передбачені чинним поресурсовим екологічним законодавством і базуються на загальних положеннях права власності та природокористування, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо. Але, поряд з цим, вони містять обов’язки, зумовлені специфікою природного ресурсу, особливостями правового режиму експлуатації відповідного об’єкта. Особливу групу становлять обов’язки, які характерні при введенні режиму надзвичайного стану, при оголошенні місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.
- Обов’язок держави – захищати життя людини
Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчзників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення.
Згідно зі статтями 2, 10 Закону України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 p. першим із завдань міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист Їх прав і свобод, законних інтересів. Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу, у разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою або повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких подій, зобов’язаний вжити заходів до запобігання і припинення правопорушень. рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують тощо.
Преамбулою до Закону України “Про Національну гвардію України” від 4 листопада 1991 p. передбачено, зокрема, що цей державний озброєний орган покликаний захищати життя та особисту гідність громадян, їх конституційні права і свободи від злочинних посягань.
Відповідно до Закону України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р., у межах своєї компетенції Служба безпеки зобов’язана забезпечувати захист особистої безпеки громадян.
Подібні обов’язки мають і деякі інші державні органи.
Право людини на захист від протиправного посягання не повинно, на наш погляд, обмежуватися лише наданням їй права на необхідну оборону. Законодавство України має передбачати й інші можливості запобігання посяганням на життя та його захисту.
- Забезпечення інформаційно-психологічної безпеки особистості
Сучасний світ, активізуючи потреби людей в отриманні та переробці інформації, сприяє їхній орієнтації в швидкозмінюваних політичних та соціально-економічних умовах, змушує бути гнучкими у сприйнятті інформації та активними учасниками тих чи інших суспільно-політичних подій.
Останнім часом відбувається зміна і у трактуванні терміна „інформаційна безпека”. Суспільство змушене переходити від традиційної боротьби з витоками інформації і несанкціонованим проникненням в інформаційні системи до створення комплексних систем інформаційної безпеки, створюючи перешкоди масовому інформаційному впливу на свідомість громадян. Прикладом такої трансформації може служити резолюція 120 Асамблеї Ради Європи „Про вплив нових комунікативних та інформаційних технологій на демократію”, прийнята 1997 року. В ній зазначено, що розвиток та застосування нових комунікативних та інформаційних технологій дасть реальну соціальну вигоду. Ці технологій повинні сприяти свободам, підвищувати рівень самореалізації громадян та спонукати їх до активнішої участі в громадських справах, стимулювати економічний розвиток і зайнятість, заохочувати соціальний і культурний процес, удосконалювати процес освіти й здобуття знань. Їх слід використовувати в інтересах людини, соціального прогресу, демократії та миру.
Вчені-аналітики стверджують, що передбачити всі можливі загрози в галузі інформаційної безпеки неможливо, оскільки вони здатні міняти свої зміст та динаміку, а правове регулювання вимагає стабільності.Ми маємо пряий доказ інформаційної агресії з боку російських ЗМІ після «Майдану». Саме тому наголошується на необхідності спрямовувати політику інформаційної безпеки не на пошук відповіді на певну загрозу, а на створення безпечних умов функціонування інформаційної сфери, за яких ця сфера буде несприйнятливою до можливих негативних впливів як всередині держави, так і ззовні.
Інформаційно-психологічну безпеку особи та суспільства вважають окремою складовою національної безпеки держави та трактують як стан захищеності гарантованих законодавством умов життєдіяльності держави, суспільства та окремої особи від зовнішніх та внутрішніх загроз. Підтримання національної безпеки є важливим напрямом державної діяльності, що актуалізується залежно від наявності та ступеня відповідних загроз. . Складність забезпечення інформаційно-психологічної безпеки визначається декількома факторами. Так, до політичних факторів відносять:
•зміну геополітичної обстановки внаслідок фундаментальних змін у різних регіонах, •формування нових національних інтересів, •становлення державності на основі демократичних принципів, законності, інформаційної відкритості, •руйнування усталеної системи командно-адміністративного державного управління, •інформаційну експансію розвинутих країн, які здійснюють глобальний інформаційний вплив, з метою поширення світогляду, політичних і духовних цінностей та ідеалів західного світу, •посилення міжнародної співпраці на основі максимальної відкритості сторін, •низький рівень політичної, правової та інформаційної культури в суспільстві.
До соціально-економічних факторів відносять: •труднощі переходу до ринкової економіки; •продовження інфляційних процесів та падіння життєвого рівня
Населення; •зростання безробіття, майнову поляризацію; •поширення злочинності, криміналізацію суспільних відносин; •погіршення показників здоров¢я нації; •зростання міжетнічної напруги.
Духовні фактори також мають значення, а саме:
•криза державної ідеології, •деформація системи норм, установок та цінностей, що проявляється у неадекватності оцінки інформаційно-психологічного впливу, •поява нових форм та засобів впливу на індивідуальну, групову й масову свідомість, •поява й ріст нових форм свідомості, •недооцінка національних і культурно-історичних традицій та проникнення в суспільну свідомість шаблонів західної масової культури, •послаблення важливих соціокультурних інститутів держави – науки, освіти, виховання та культури, •недовершеність та недосконалість системи етичних норм у сфері інформаційної діяльності .
Таким чином, вважаємо, що саме чинники інформаційного суспільства визначають специфіку сучасної соціально-політичної ситуації. Агресія мас-медіа, велика кількість слабоконтрольованих контактів, навала екологічних, демографічних та інших проблем, залишки тоталітарного режиму в масовій свідомості, готовність до покори, психологічна беззахисність населення, яка стала основною передумовою піддатливості фаховому тиску зацікавлених осіб, брак ефективно діючих громадських соціальних інститутів − усі ці чинники призводять до використання маніпулятивних технологій у різних сферах існування людини, а як наслідок, загрожують інформаційно–психологічній безпеці, впливаючи таким чином і на міжнародну безпеку.
Показовим є те, що в нашій державі починають звертати увагу на проблеми забезпечення інформаційної та інформаційно–психологічної безпеки. Так, Українським центром економічних та політичних досліджень 2001 року був проведений системний аналіз ситуації у сфері інформаційної безпеки України. До основних загроз інформаційній безпеці України, зазначають експерти, можуть бути віднесені обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації, руйнування системи цінностей, духовного та фізичного здоров’я особи, суспільства, негативні зміни їх цільових настанов, маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл, низький рівень інтегрованості України в світовий інформаційний простір тощо.
Вчені стверджують, що з-поміж першочергових заходів, яких необхідно вжити для усунення чи нейтралізації загроз інформаційній безпеці, є ухвалення закону „Про психологічний захист населення” для регулювання негативного впливу на психологічне здоров’я людини. Таку ж рекомендацію дають і інші дослідники, які вважають нагальною потребою створення служби психологічної гігієни, яка б могла контролювати якість як політичної, так і будь-якої іншої реклами. Ця служба мала б складатися з досвідчених експертів (професійних психологів), наділених повноваженнями забороняти цілком або ж частково рекламні кампанії, здатні зомбувати людину. Такі заходи спрямовані на забезпечення психологічного здоров’я нації.
Запитання для самоконтролю
1.Що таке конституційні обов’язки?
2.Які проблеми можуть виникати при реалізації наших прав?
3.Що вам відомо про екологічні права та обов’язки громадян?
4.Які Закони захищають життя людей?
