Геополітичні інтереси Української держави
Завдання до уроку:
1) Прочитати матеріал, наведений нижче. Дати відповіді на запитання для самоконтролю2) Опрацювати Інтернет-ресурси до теми:
– Національні інтереси України (натискай тут!)
– Україна в контексті геополітики Росії (натискай тут!)
1) Що таке геополітичні інтереси?
Геополітичні інтереси України – державотворчий імператив сучасного національного політичного процесу
Сучасна Україна переживає один з найдраматичніших періодів своєї історії. Перебуваючи в стані громадсько-політичної кризи, вона болісно прагне перебороти внутрішню смуту й визначити власний шлях розвитку як великої демократичної держави. Рішення цих завдань нерозривно пов’язане з тим, яке місце держава займає в новій системі міжнародних відносин, а також із забезпеченням національної безпеки. Історичне майбутнє нашої держави визначається, насамперед, унікальним геополітичним положенням України, а також у майбутньому, багато в чому буде залежати від того, що держава має талановитий народ з високим духовним потенціалом, є терплячим, невибагливим, вільним від владних амбіцій. Це є винятковим багатством, її надбанням. Вся історія держави, у тому числі й у ХХ – ХХІ століттях, показує, що, натхненний загальнонаціональною ідеєю, цей народ здатний на великі соціальні здійснення.
Безсумнівно, Україна має необхідні об’єктивні умови для того, щоб зайняти гідне місце у світовій цивілізації. Але в суспільному житті можливість перетворюється в дійсність тільки через діяльність людей, активність людського фактора. В умовах нової геополітичної картини світу інтересам України відповідає політика добросусідських відносин як із ближнім, так і з далеким зарубіжжям.
Проводячи виважену далекоглядну політику, Україна прийняла рішення,керуючись національними інтересами, інтегруватися в Європу. Незважаючи на посилення ідеології та конкретної політики Росії, пріоритетом для Україна повинно залишатися прагнення отримати статус члена ЄС..
Можна стверджувати, що й в Україні відтепер зовнішня політика усе більше залежить від суспільної думки й міфів суспільної свідомості.
Новизна ситуації полягає й у тім, що значно активніше в політичній сфері починає застосовуватися геополітична аргументація. За сутністю, геополітика стає новою ідеологією. Звичайно, і в радянський час геополітика існувала – вона просто не могла не існувати в наддержаві, на потреби зовнішньої політики якої працювали цілі інститути. Тільки називали її звичайно по-іншому. Після розпаду СРСР було знято табу з перекладів і публікацій основоположників західної геополітики, що творили, як правило, у першій третині ХХ століття
Після розпаду світової комуністичної системи й Радянського Союзу сучасні політичні відносини характеризуються загостренням боротьби різних центрів сили, блоків, союзів, тимчасових альянсів за сфери впливу. Геополітичні інтереси провідних країн світу стали основною рушійною силою сучасних політичних процесів. Докорінна зміна сучасного світоустрою й геополітичної ситуації на планеті після припинення ідеологічного протистояння двох соціальних систем відбувається на тлі повсюдного посилення погроз безпеки й проявів міжнародного тероризму, що актуалізує необхідність відновлення ідейно-теоретичних і методологічних основ дослідження геополітичних інтересів як важливого фактора сучасного політичного процесу. Політичний процес вибудовується відповідно до геополітичних інтересів, які в сучасних умовах стають важливими факторами, що детермінують характер відносин між державами, пов’язаних з рішенням територіальних і ресурсних проблем.
Актуальним залишається теоретичне осмислення змісту самих геополітичних інтересів, що лежать в основі сучасного політичного процесу, прояснення їх ролі, змісту й характеристики. Змінюється характер геополітичних інтересів з перетворенням геополітичної картини світу: відбувається укрупнення суб’єктів політичного процесу, що виражається в створенні союзів, альянсів, блоків, що охоплюють цілі групи країн у рамках різних регіонів планети. Геополітичні відносини проявляються на різних рівнях: міжнародному, регіональному, державному. Однак головним залишається глобальний рівень, що актуалізує необхідність розгляду трансформації значення геополітичних інтересів у ході глобалізації сучасного політичного процесу, розгляд регіоналізації як фактора глобального процесу для того, щоб вийти на рішення найбільш пекучого питання – прояснення сутності й механізмів реалізації геополітичних інтересів сучасної України.
У сформованій геополітичній ситуації стає необхідним усвідомлення громадянами докорінних інтересів української держави, що може стати важливим фактором у зміцненні національно-державної ідеї.
Розглядаючи геополітичний простір, необхідно наголосити, що геополітичні інтереси є головним фактором, який закріплює або ж, навпаки, підриває й руйнує специфічний й конкретний єдиний геополітичний простір. Вони також є рушійною силою двох основних тенденцій сучасного світового політичного процесу – глобалізації й регіоналізації, розглядаючи сучасну геополітичну ситуацію у світі в аспекті протистояння інтересів провідних країн.
В умовах нової геополітичної ситуації сучасна Україна зберігає можливості для реалізації своїх геополітичних інтересів на основі далекоглядної політики.
Наша країна не агресивна, ніколи ні на кого не нападала, а змушена була безперервно захищатися. Й це справило особливий вплив на формування національного характеру й української політичної думки та свідомості, які грунтувалися на принципах толерантності, терпимості, миролюбства.
В українському суспільстві сформувалися свої національні характер, психологія, свідомість і самосвідомість, культура. Вони й постають сьогодні реальними підвалинами подальшого розвитку українства, яке зі свого боку має великий вплив на вдосконалення якісних характеристик українського суспільства, його державності та культури.
Зрозуіло, що сучасне міжнародне становище змушує й Україну виробляти в зовнішній політиці правила поведінки, які будуть адекватними ситуації в світі й у той же час відповідатимуть її власним національним інтересам. Варто зауважити, що геополітика відіграє надзвичайно важливу роль у важкій справі державотворення. І тому нині як одна з першочергових потреб постає формування власної активної геополітичної стратегії. Це сприятиме завоюванню й закріпленню стійкого міжнародного авторитету нашої держави, її впливу на міжнародні події.
2)Україна як суб’єкт світової політики.
Сьогоденна Україна як суб’єкт світової політики має певну відповідальність і певні обов’язки, які допомагають реалізації інтересів світового співтовариства. Тому вироблення геополітичного курсу — справа дуже складна й потребує ретельного теоретичного обґрунтування.
Формування
власної геополітики спирається на виважене розуміння національного інтересу й того місця, яке він повинен займати в розбудові відносин з іншими країнами. Очевидно, що в умовах державотворення національні інтереси мають відігравати підвищену роль, оскільки вони згуртовують навколо певної центральної ідеї широкі народні маси. При цьому найбільше сприяє і, власне, зумовлює історичний процес така політика, яка базується на національних інтересах. Тут, однак, треба мати на увазі, що це насправді буде так, якщо розглядати національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через геополітичну систему. При цьому маються на увазі інтереси не взагалі громадян, які належать до даного суспільства, а кожного зокрема, інтереси національних, соціальних, політичних груп, інтереси держави. Ідеєю, яка консолідує ці інтереси й робить їх національними, є ідея України як вітчизни всіх громадян, котрі пов’язали свою долю з українською землею й причетні до утворення на цій землі суспільства, що відповідає за продовження глибокої історичної традиції й водночас узгоджує цю традицію зі стратегією світового історичного розвитку. Тобто національна визначеність України може бути забезпечена поєднанням етноісторичних цінностей із громадянськими, моральними, гуманістичними вселюдськими цінностями.
Це питання дуже тісно пов’язане з розробкою й послідовною реалізацією концепції національної безпеки. Національна безпека України полягає не тільки в умовах виживання нації, а й у її саморозвитку та творчості, зміцненні її авторитету й набутті широкої міжнародної поваги як суверенної держави й, нарешті, в можливості широкої участі України у вирішенні загальнолюдських інтересів. Але для цього потрібне ще й осмислення та розуміння того, що національні інтереси України нерозривно пов’язані із загальнолюдськими й що таким чином участь України в міжнародному політичному процесі потребує вироблення такої геополітичної лінії поведінки, яка будується на цьому взаємозв’язку і всіляко сприяє реалізації загальнолюдських інтересів.
Відповідно до чіткого розуміння національного інтересу визначаються й пріоритети геополітичної діяльності. Необхідно підкреслити, що ефективна геополітична стратегія можлива лише за об’ємного бачення світу, постійної аналітичної роботи, відмови від імпульсивних рішень. Саме користю для держави, для народу потрібно керуватися в політиці, попри всілякий романтизм, амбіції та ейфорію. Свіжі вітри перетворень вимагають звільнити міжнародні відносини від вантажу підозріливості, ворожості й рецидивів насилля. Україна вважає, що найкоротший шлях до цієї мети – організація міждержавного спілкування на основі здорового глузду, поваги свободи вибору відповідно до одвічних постулатів міжнародного права. Усе це свідчить про сприйняття Україною того типу міжнародного політичного мислення, який відповідає реаліям сучасного світу з його численними загрозами.
Аналіз сучасного політичного процесу виявляє пріоритет геополітичних інтересів держави й можливість застосування насильства для їх захисту. Життєво важливі національні геополітичні інтереси пов’язані зі збереженням, збільшенням і захистом національних цінностей, девальвація й втрата яких ставлять під питання безпеку або навіть саме існування народу. До таких геополітичних інтересів можуть бути віднесені: суверенітет, державна й територіальна цілісність, ефективна система оборони й безпеки, відбиття агресії, запобігання війнам. Геополітичні відносини, геополітичне протистояння виступають фактором, що задає тематику сучасного політичного процесу. На формування змісту й характеру системи геополітичних інтересів впливає ряд взаємозалежних факторів, насамперед географічний. Не можна скидати з рахунку і історичний фактор.
Швидкий і впевнений вихід на світову арену української держави як суверенного суб’єкта міжнародних відносин підтверджує, що в сучасних умовах помітної демократизації механізмів як внутрішніх, так і зовнішніх стосунків між державами зростає значення національного чинника державотворчого процесу, й саме гармонійне поєднання загально цивілізаційних тенденцій і національного змісту є найважливішою запорукою життєвості геополітичного курсу, який виробляє та здійснює країна. Українська держава, побудована на цих засадах, маючи великий природний, економічний, культурний, інтелектуальний потенціал, спроможна зробити помітний внесок у світову цивілізацію, її збереження й подальший розвиток.
Якщо не вважати окремих і не занадто послідовних спроб більш ґрунтовно переглянути устояні поняття, традиційна західна геополітика так і не відповіла на кинутий їй новою реальністю виклик, не змогла визначити, що геополітичні інтереси стали одним з рушійних факторів сучасного політичного процесу. Збереження геополітики чи ледве не в первісному вигляді неминуче веде до обмеження її рефлексивної й практичної корисності, маргіналізації як “приватної” галузі знання, хоча в ній закладений величезний потенціал свідомого впливу на дійсність. Перешкодити цілком реальному знеціненню традиційної геополітики здатне розширення предмета її досліджень для того, щоб визначити геополітичні інтереси як детермінанти сучасної й перспективної та багаторівневої глобальної політики в багатомірному й багатополярному світі, інтегрувавши слабко пов’язані сьогодні між собою міркування про різні їх аспекти. Виходячи з такого визначення, нова фундаментальна геополітика зможе аналізувати розвиток подій з урахуванням геополітичних інтересів не тільки на глобальному, але й на регіональному, субрегіональному і навіть внутрішньодержавному рівнях. Геополітика сучасності – це сукупність десятків, навіть сотень паралельних і пересічних процесів з властивостями, що відбивають взаємодію інтересів різних держав.
Початок ХХІ століття відзначений зрослим інтересом політиків, засобів масової інформації й суспільних наук до проблеми геополітичних інтересів у політичному процесі. Первісне звертання до геополітичних інтересів надавало можливість політикам, експертам і журналістам доводити свою деідеологізованість і реалізм, на противагу емоційно-ідеологічним настановам своїх опонентів. При цьому проголошені «реалізм» і «геополітика» знаходили найрізноманітніше змістовне навантаження залежно від того, якій саме ідеології вони протиставлялися.
Звичайно, розуміння геополітики у сучасному політичному процесі має потребу в якісному реформуванні, перегляді наукових підстав для наближення її до реальності світової ситуації початку XXI ст. Але при дотриманні цих двох умов геополітика здатна стати «системним забезпеченням» зовні- і внутрішньополітичної стратегій, додати їм ту гнучкість, що дозволить оперувати при необхідності відразу декількома продуманими варіантами. Геополітичні інтереси являють собою складне багаторівневе утворення, що формується в руслі об’єктивних процесів як під прямим, так і опосередкованим впливом безлічі факторів
Один з найістотніших моментів геополітичного розуміння світу полягає у виявленні взаємозалежності між інтересом та ідеологією. Вивчення суспільних відносин з боку інтересів являє собою не тільки важливу методологічну вимогу, але й має велике практичне значення. Воно дає можливість виявити внутрішні джерела рушійних сил розвитку суспільства в цілому, а також коли потрібно розкрити не тільки сутність і характер суспільних зв’язків, але й логіку поведінки конкретних соціальних суб’єктів, визначити рушійні сили історичного процесу, необхідний аналіз виробничих та інших видів суспільних відносин з інтересами націй та інших соціальних груп.
Саме цей факт і втілюється в національно-державотворчих інтересах. Вони мають об’єктивну спрямованість національного самоствердження й тому є найбільш важливими в політичному процесі. Сучасна дійсність світового розвитку настійно вимагає уточнення й відновлення поняття національно-державного інтересу. Раніше мова в основному йшла про національні, пізніше – державні інтереси, і лише в окремих випадках – про наднаціональні.
Протистояння між провідними державами світу, перемістилося зі сфери ідеології у сферу геополітики. Це означає, що проблема гарантування безпеки не зникла, а набула нових характеристик. Новизна ситуації полягає в тому, що значно активніше в політичній сфері починає застосовуватися геополітична аргументація. По суті, геополітика стає новою ідеологією, тим «наріжним каменем», що заважає затвердити безконфліктний світ, структуруючи геополітичні інтереси на три компоненти: геополітичну практику, геополітичну ідеологію й геополітичну науку.
Відносини між цими трьома сторонами геополітики мають досить складний характер. Ідеологія це невід’ємна частина суспільної свідомості, у якій одержують теоретичне вираження різноманітні інтереси й цінності різних суб’єктів соціальної життя: соціальних груп, спільнот, класів, націй, держав. Особливістю нашого часу стало те, що з’явилися нові форми ідеології, які відбивають інтереси союзів держав, блоків, альянсів, створюваних для досягнення фундаментальних цілей домінування, експансії, панування; цілей, викликаних до життя процесами глобалізації, інтеграції, регіоналізації. Зіткнення інтересів і цінностей призводить до ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації. У цьому контексті ідеологія виступає формою вираження й реалізації конфронтаційних відносин.
Геополітичне значення цього факту полягає в тому, що двополярність світу, заснована на класовій ідеології, поступилася місцем однополярності. Однак планетарна дихотомія не зникла. Більше того, спостерігаються тенденції до її посилення. Основне протиріччя епохи переміщується в сферу відносин між державами, що розрізняються рівнем розвитку і географічним розташуванням.
Національний, державний інтерес, що раніше концентрувався в сфері політичних відносин, перемістився у сфері економічного протистояння, в основі якого лежить територіальний, геополітичний інтерес. Однак відмова від політичної ідеології лише оголила більш глибокі підстави глобального геополітичного протистояння.
Ідеологія й ідеологічне протистояння набули відкрито геополітичного характеру. Світ неминуче вступив в еру гострого геополітичного протистояння, що має потребу в ідеологічному виправданні, у новій ідеології. Ключовими поняттям нової ідеології стають «геополітичний інтерес», «геополітичне протистояння», «прагнення до домінування», «геополітичні устремління», «геополітичні погрози», «життєвий простір», «безпека», «стратегічна стабільність» і т.п. Для виправдання й обґрунтування нової ідеології створюються спеціальні концепції, що мають досить привабливі назви, але націлені на використання ідей і цінностей, вигідних сьогодні державам «золотого мільярда». До них додаються концепції загальнолюдських цінностей, глобалізації, модернізації, мондіалізму, деякою мірою – культура миру й ненасильства. Безсумнівно, кожна з ідей, що втілюється в цих концепціях, має деякий об’єктивний зміст, але зовсім інша справа – політичний зміст і реальне наповнення, що надається цим поняттям зацікавленими силами. Вони переважно використовуються для позначення політичних позицій держав, оцінки їх місця в системі міжнародних відносин, виходячи з дослідження комплексу економічних, політичних, військово-стратегічних, ресурсних та інших питань, що відіграють важливу роль у збереженні або зміні загальносвітового й регіонального балансу сил.
Місцевий політичний інтерес іноді стає додатковим геополітичним фактором. Але він часто спровокований розвитком первинних умов: економічних, соціальних, демографічних, природно-кліматичних та інших. Усе це дозволяє в середовищі геополітичних факторів виділити як вищевказані первинні, значимі фактори розвитку регіонів, так і вторинні. При всій мінливості геополітичних характеристик завжди залишаються територіальні причини, що визначаться «географію» регіону. Інтегрування можливе за допомогою геополітичних програм і проектів, що дуже часто веде до збігу економічних, соціальних, політичних і культурних вимірів. Це підтверджує наявність загального поля дії геополітичних і регіональних закономірностей.
Геополітичні інтереси держав, як правило, прагматичні, якщо не сказати егоїстичні. У боротьбі інтересів за виживання, за безпеку нації, цілей досягають насильством, кровопролиттям, війною, удосконалюванням засобів захисту своєї безпеки. Безпека держави виступає домінуючим геополітичним інтересом, одним з елементів національного інтересу держави, що забезпечує йому поряд з іншими елементами (внутрішньою стабільністю, економічним розвитком, моральним здоров’ям суспільства, сприятливим зовнішнім оточенням, позитивним міжнародним іміджем) оптимальне існування.
Таким чином, у рамках сучасного політичного процесу відбувається пошук різних структур і форм розвитку, що враховують безліч геополітичних інтересів. В умовах нової геополітичної ситуації сучасна Україна має об’єктивні можливості для створення механізму реалізації своїх геополітичних інтересів на основі зваженої далекоглядної політики.
3)Україна у сучасному геополітичному середовищі.
Геополітичне значення виникнення в Європі держави України важко переоцінити. Розміри її території, чисельність населення, значний (хоча певною мірою і структурно нераціональний) промисловий комплекс, науковий та інтелектуальний потенціал, природні багатства – усе це вже зараз змушує сприймати Україну як вагому європейську державу. Крім того, саме її розташування винятково вигідне, оскільки робить країну ключовим субрегіоном, що з’єднує своїми транспортними артеріями Захід і Схід, Північ і Південь континенту. Незамерзаючі чорноморські порти створюють сприятливі умови для безпосередніх зв’язків із країнами інших континентів.
Європейська природа Української держави зумовлена її історією та геополітичним розташуванням. Століття існування України у складі євразійської імперської системи виявилися неспроможними знищити природну фундаментальну ознаку української нації. У зв’язку з цим стратегічним напрямом української зовнішньої політики на найближче десятиліття стала активна, цілеспрямована інтеграція України в європейську спільноту. Шлях до Європи є для України також і шляхом зміцнення її незалежності.
Проголошена Україною мета – стати незалежною, демократичною, без’ядерною, позаблоковою державою – не тільки не суперечить принципам побудови нової Європи, але й навпаки, з урахуванням зазначених її геополітичних характеристик, найкращим чином узгоджується з ними. Розбудова української державності та системи її національної безпеки, включаючи побудову Збройних сил, зміцнення кордонів, упровадження ефективного митного режиму тощо здійснюється з урахуванням національних інтересів інших держав, передусім найближчих сусідів.
Здобуття Україною політичної незалежності є, безперечно, позитивним чинником, що істотно покращує геополітичну ситуацію в європейському регіоні, надає їй більшої стабільності та врівноваженості. Зміцнення Української держави не пов’язане з виникненням загроз для будь-якої із сусідніх країн, а для деяких – стає гарантом змін на якнайкраще майбутнє.
Усвідомлення національних інтересів України надзвичайно важливе не тільки для проведення послідовної і цілеспрямованої політики у відносинах з іншими країнами, але й для вироблення відповідної стратегії розвитку власної державності. Науковий підхід до визначення національних інтересів Української держави передбачає послідовне врахування суттєвих обставин розвитку української нації в процесі її генези й до сьогодення. З цього погляду сучасну українську націю можна трактувати у двох значеннях: у широкому – як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільнота українських громадян. Це аж ніяк не суперечить вужчому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Перше віддзеркалює переважно сферу відносин державності й громадянства, друге – походження, виховання, культуру. Під час з’ясування конкретних національних інтересів мають враховуватися обидва визначення.
Дотримання таких підходів щодо визначення нації і, національних інтересів, а також проведення належним чином національної політики дають змогу подолати національну обмеженість, створюють необхідні умови для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, де поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності. Водночас це сприятиме усвідомленню національних інтересів України її громадянами як своїх власних. Останнє є важливим внутрішнім аспектом діяльності держави щодо формування громадянського суспільства, обстоювання національних інтересів і водночас істотно впливає на ефективність функціонування системи національної безпеки.
Помилки у визначенні національних пріоритетів можуть призвести і, на жаль, призводять до виникнення загроз політичному ладу, національній безпеці, перешкоджають національній злагоді і навіть створюють загрозу існуванню нації в цілому. Чітко усвідомлюючи свої власні інтереси, держава має змогу узгоджувати їх з інтересами інших країн і народів, іти на компроміси в тактичних питаннях, але не поступатися стратегічними та життєво важливими інтересами.
Визначення системи національних інтересів України мусить враховувати як історичний досвід національного і державного розвитку, так і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно-інтелектуального життя. З урахуванням цього Україна розробляє власну модель орієнтації у світовому просторі. Українська держава мусить мати власний погляд на події, які відбуваються у світі, на близьке і далеке оточення, з яким вона взаємодіє як самостійний суб’єкт міжнародних відносин.
Прийняття такої моделі всіма гілками державної влади та суспільством у цілому є необхідною передумовою входження України до світової цивілізації на рівноправних засадах, а також – основою здійснення самостійної внутрішньої і зовнішньої політики. Відсутність такої моделі має наслідком зневажливе ставлення до країни, яка змушена йти у фарватері політики іншої держави або групи держав. У такому разі Україна посідатиме те місце, яке їй хтось прагне відвести.
На жаль, сучасний світ поки що продовжує дивитися на Україну швидше як на частку пострадянського простору, і менше – як на незалежну державу. Тому важливе завдання України на світовій арені полягає в тому, щоб якомога швидше змінити свій імідж одного з регіонів колишнього СРСР і завоювати авторитет самостійної європейської держави. Досягти цього можливо лише в процесі реалізації головного національного інтересу України – відродження і зміцнення власної державності, відтворення повною мірою демократії та ринкових засад сучасної національної економіки, формування самоідентичності її громадян як громадян України. Усе це є необхідною умовою розквіту нації, важливим засобом забезпечення національної безпеки.
Україна як держава не може існувати в світі сама по собі, спираючись лише на власне розуміння своїх інтересів. Країна має усвідомити себе в геополітичному контексті й у контексті розвитку світової цивілізації. Таке самоусвідомлення має зважено враховувати і весь спектр думок цивілізованого світу щодо України взагалі та її дій на міжнародній арені. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує ретельного вивчення складної системи інтересів різних країн, глибокого аналізу розкладу сил – економічних, політичних, військових, духовних – у певному конкретному регіоні; особливо це стосується близького оточення України.
Розташування України в південно-східній частині Європи, у місці перетину трьох величезних геополітичних масивів – Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний трансцивілізаційний простір. У цьому вбачаються не лише певні переваги, але й величезні проблеми. У будь-якому разі, таке розташування є визначальним для долі України як держави. Визначення національних інтересів України й активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбуваються на трьох рівнях: глобальному, регіональному та локальному.
На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї і значно понизила свій військовий та економічний потенціал. Унаслідок геостратегічного програшу Україна на цьому рівні виступає як об’єкт тиску з боку глобальних силових потуг – США та міжнародних фінансових структур, з одного боку, Російської Федерації, яка зберігає статус світової військово-стратегічної потуги – з другого. У ситуації, що склалася, Україна на глобальному рівні може зберігати свій геополітичний статус як суб’єкт, якщо балансуватиме між інтересами світових потуг в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. За умов балансування можливі такі лінії поведінки держави, як політика інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва із США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. Але, зрозуміло, більш ефективний вихід держави із геостратегічної ізоляції можливий насамперед шляхом повної структурної модернізації економічного потенціалу України і набуття статусу впливової регіональної держави.
Українську геостратегію визначають на сьогодні три основні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: євразійська, євроатлантична та південно-східна. Усі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені географічним розташуванням України, що свідчить про їхню об’єктивність та значимість для існування держави. У суспільній думці ведеться боротьба між прихильниками насамперед західного (євроатлантичного) і північно-східного (євразійського) геополітичних напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором. Сформоване в нашу добу рішення позначиться на долі держави в майбутньому. Радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів не завжди, однак, адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В існуючій ситуації не доцільно обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської чи прозахідної орієнтації.
З іншого боку, якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про “поляризований” світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого “полюса” як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим полюсом, або необхідність балансувати між різними полюсами. Це означає також визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав’язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, у якій саме площині проходитиме вісь протистояння.
Реальність є значно складнішою, аніж це здається з погляду класичної геополітичної схеми протистоянь. Усі геополітичні схеми відбивають певні реалії сучасного світу, але як абстрактні понятійні конструкції їх варто сприймати з певними застереженнями. На наш погляд, побудова сучасного геополітичного простору значною мірою визначена існуванням ліній напруги, що складаються між сферою реального світового економічного і політичного порядку, де панує закон і міжнародне право, у якому пріоритетними є права людини, – і тією реальністю, що їй протистоїть у вигляді беззаконня, численних локальних конфліктів, сил кримінального ґатунку, екологічної кризи, економічної неспроможністі ряду країн тощо – усе те, що несе загрозу безпеці, стабільності та розвиткові людської цивілізації. Отже, саме в цьому сенсі можна вести мову про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія силам хаосу є найважливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується і подальша система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партнерів і союзників. Згідно з цією позицією, набувають реального змісту різні вектори нашої зовнішньої політики.
Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині багатовекторності, але також і в аспекті двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв’язку із цим виникає питання «стратегічного партнерства», яке нині виглядає досить заплутаним, оскільки ми часто зараховуємо до рангу «стратегічних партнерів» держави тих, з ким у нас існують просто добрі стосунки. Іноді ми маємо на увазі швидше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей. Вибір стратегічно важливих партнерів – це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному просторі. Точніше кажучи, Україна ще не має реальних і надійних стратегічних партнерів серед країн світу. Їх пошук і визначення, розвиток потенціалу взаємин до такого рівня – це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Стосунки стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як в геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах.
З часу здобуття Україною незалежності головними напрямами її зовнішньої політики були і значною мірою залишаються відносини з Росією та західними країнами. їх важливість зумовлена комплексом історичних та політичних чинників, а також потребами соціально-економічного розвитку країни. Незважаючи на певні досягнення зовнішньої політики в цих напрямах, Україна стикається із труднощами, що породжуються її невизначеністю становища як держави, яка поступово виходить зі сфери впливів Росії, але ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн.
Зовнішньополітична активність України обмежена необхідністю балансувати між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до безвихідних ситуацій. Україна вимушена займати переважно очікувальну позицію і виступати швидше в ролі об’єкта інтересів різних потуг, аніж активнодіючої сили. Це негативно позначається на іміджі держави та має наслідком загострення конфронтації внутрішніх соціально-політичних сил, що дотримуються протилежних зовнішньополітичних орієнтацій.
Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним розташуванням, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв’язків із країнами Європи. Стратегія повернення України в Європу повинна спиратися на реальні можливості її економічного, соціально-політичного, воєнного та духовно-інтелектуального потенціалу. Аналіз реального стану речей свідчить, що, по-перше, цей процес буде довгим, важким, але незворотним. По-друге, він є складним і багатомірним, оскільки охоплює низку конкретніших процесів, що диференційовані відповідно до складного характеру розвитку самого Європейського співтовариства.
Пріоритетність взаємин з Європейським світом визначається відповідно з нашими національними інтересами. Інтеграція в європейські структури може відбуватися не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. Якщо ця інтеграція передбачає місце Україні як державі другорядній, периферійній, як постачальникові дешевих ресурсів і робочої сили, як ринків збуту застарілих товарів, або як країні з функціями передової зони в нових системах військово-політичного протистояння, то навряд чи така інтеграція для нас прийнятна.
Входження в Європу для нас пріоритетне лише за умов визнання місця України, відповідного її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну національну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді прийнятна для нас модель інтеграції відбудеться цілком природно.
Захід у цілому демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з Росією як правонаступницею СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядались як щось вторинне і незрозуміле. До того ж, Захід і Росія знайшли спільну мову в питанні ядерного роззброєння України, створивши ситуацію міжнародної ізоляції нашої держави. Існує загроза перетворення України на “буферну зону” між НАТО і Росією – чи не найгірша з усіх можливих геополітичних позицій. Шанси до вступу в НАТО в України в осяжному майбутньому досить проблематичні, тоді як вступ до євразійського альянсу є для неї небажаним.
Стратегічно важливим напрямом нашої зовнішньої політики є також південно-східний вектор, у межах якого Україна розвиває перспективні взаємини з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону, Середнього Сходу, Центральної і Південної Азії, країнами АТР. На цьому напрямі Україна знаходить нові можливості для власної зовнішньополітичної та економічної активності, залучає до співпраці нових перспективних партнерів. Україна вже стає важливою ланкою в проектах розбудови євроазіатської системи транспортних та енергетичних комунікацій. У своїй зовнішньополітичній діяльності вона враховує і факт переміщення центру тяжіння світової економіки в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Робота над концептуальними засадами нашої стратегії в цьому просторі ще далека від завершення, а практичні проблеми, які тут виникають, потребують нетривіальних підходів і рішень.
Південний стратегічний напрям національних інтересів України найменш розвинутий, але з погляду перспектив найпривабливіший. За сприятливих умов Україна може здійснювати торговельно-економічну експансію на Південь і з часом зайняти поважне становище серед країн Чорноморського басейну. Через Південь Україна виходить у широкий світ країн Близького Сходу, Азії і Африки, через Європу Україна може спілкуватися з Північною і Південною Америкою, через країни СНД лежить шлях до країн Далекого Сходу, у Китай. Але геополітичні інтереси України в цих регіонах можуть визначитися, можливо, тільки тоді, коли будуть реалізовані інтереси держави в ближчому оточенні. На цей час ми можемо тільки намітити власні економічні інтереси в країнах Африки та Південної Америки.
Посилення зовнішньополітичної активності України в інших регіонах світу сприятиме поліпшенню соціально-економічної ситуації в межах країни, оскільки підвищить зайнятість населення в різних галузях виробництва і надасть нові можливості для економічного розвитку, а також послабить соціально-політичну напруженість, адже суспільство отримає замість існуючої біполярної іншу конфігурацію зовнішніх орієнтацій політичних сил.
З іншого боку, що ж до Росії, то зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об’єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, проте цей процес гальмується претензіями частини політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. У ситуації невирішеності ряду спільних проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. За умов нарощування Росією нових підходів до вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем, у відносинах з іншими державами, у тому числі з Україною, починають домінувати більш прагматичні міркування. Протягом останніх років простежувалася керована стагнація економічного співробітництва між Україною і Росією, катастрофічно падав товарообіг, гуманітарні відносини зводилися до взаємних претензій. Навіть після декларованих довгострокових програм, засідань змішаних комісій і численних резолюцій урядів обох країн визначальною тенденцією у відносинах Росії й України була політика меркантилізму і протекціонізму, що включає введення торгових бар’єрів, квот і каральних тарифів.
Критика зовнішньої політики України посилювалася і з боку українського істеблішменту, особливо активізувалися ті, чий бізнес орієнтований на Росію. Болючі точки російсько-українських міждержавних взаємин не змінювалися роками: співробітництво України з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського Чорноморського флоту в Севастополі, стан російської мови, делімітація й демаркація державних кордонів – усе це було тим замкненим колом, за межі якого не вдавалося вийти ні президентам, ні жодному із часто змінюваних кабінетів міністрів Росії й України, ні законодавчим органам обох країн.
Якщо придивитися уважніше до потенціалу українсько-російських відносин, їх глибинного підґрунтя, то не можна не визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення все ж таки немає. Обидві країни є справді спорідненими з культурно-цивілізаційного погляду, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини непорозумінь в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб’єктивний характер, тобто зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.
Насамперед це, безумовно, позиція росіян щодо самих себе як представників великодержавної нації, а щодо українців – як етносу вторинного, меншовартісного, селянського, неспроможного до самостійних політичних дій. Уважаючи себе єдиною правонаступницею СРСР, Росія просякнута амбіціями стосовно відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі.
Зовнішньополітична доктрина Росії щодо “близького зарубіжжя” має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право втручання у справи цих країн з метою “захисту інтересів російських громадян” – своєрідна “доктрина Брежнєва” в сучасних умовах. Що це не марні слова свідчить реальна російська політика в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та інших регіонах. У зв’язку з цим Україні доцільно проводити зважену і стриману політику щодо “російської експансії”, враховуючи її тимчасовість і кон’юнктурність. Водночас життєво важливим для держави уявляється просування власних інтересів у регіонах півдня, насамперед в аспекті диверсифікації джерел енергопостачання, що зумовлено зростанням енергетичного тиску з боку російських нафтогазових монополій.
Україна, аналогічно країнам Кавказу і Центральної Азії, перебуває у вразливій ситуації “буферної зони” і важливого об’єкта російських геостратегічних амбіцій. Схожість ситуацій та спільність інтересів робить необхідними кроки до консолідації цих держав, зокрема активізації їх співробітництва в межах ГУАМ. Іншим напрямом “нейтралізації” російської експансії є активізація зусиль у питаннях поглиблення співробітництва із Заходом, а також з країнами азіатського Півдня – Туреччиною, Іраном, Пакистаном, Китаєм та Індією. Масштабне підвищення рівня співпраці з цими країнами сприятиме зростанню їх інтересів в Україні та інших державах пострадянського простору, що у свою чергу слугуватиме більш стриманій і обережній поведінці РФ у стосунках із країнами пострадянського простору.
Подальший загальнополітичний перебіг подій в Україні, економічна стабілізація, боротьба з корупцією, оптимізація законодавчої бази в народногосподарській сфері, пробудження інтересу зарубіжних інвесторів до українського ринку і створення відповідних гарантій та, зрештою, остаточне завершення творення української політичної нації залишатимуться ключовими елементами національної безпеки нашої держави. Від розв’язання цих проблем залежить стабільність української державності та суспільного розвитку
Завдання для самоконтролю
1.Дайте визначення поняття «геополітичні інтереси»
2.Що таке об`єкт геополітичних інтересів?
