Популярні записи
Дистанційне навчання ІНТЕРНЕТ – 10 клас

Японія. Китай – 10 клас

Японія. Китай – 10 клас

Завдання до уроку:

1) Переглянути відео до кожної теми.

2) Опрацювати текст (тут, або за підручником).
3) Дати відповіді на запитання після тексту.

Японія

1. Японія після Першої світової війни.У роки Першої світової війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, обмежилася окупацією німецьких колоній на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія використала цю ситуацію для нарощування свого військового потенціалу, особливо флоту. Проте це відбувалося за рахунок добробуту населення. У серпні-вересні 1918 р. країною прокотилася хвиля «рисових бунтів» — стихійних виступів населення проти зростання цін на основні продукти харчування. Уряд придушив ці виступи, але в 1919 р. країну охопив страйковий рух робітництва, а в головній колонії Японії — Кореї — вибухнуло антияпонське повстання.

Післявоєнна нестабільність призвела до гострої політичної боротьби. Праві сили вбачали вихід із ситуації в територіальній експансії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, ліві — у революції, демократичних реформах. До цих негараздів додалися економічна криза 1920—1921 рр. і землетрус 1923 р., який вщент зруйнував столицю Японії Токіо.

Землетрус у Токіо 1923 р. був одним із найруйнівніших в історії. Загальні збитки склали близько 5,5 млрд єн. У країні почалися пограбування. Звинувативши в цьому китайських і корейських емігрантів та комуністів, поліція вдалася до репресій.

2. Демократичний рух.На початку міжвоєнного періоду японська політична арена являла собою поєднання декількох угруповань: стара родова аристократія, молода промислова буржуазія, цивільна бюрократія та військові. Рівновага політичних сил була хиткою. Це стало підґрунтям для розгортання потужного демократичного руху й появи ряду лівих політичних партій та організацій (соціалісти, комуністи). Причиною демократичного піднесення були зміни в економіці й соціальній структурі країни. У Японії зросла частка кваліфікованих робітників, що розгорнули боротьбу за покращення свого становища. Також зміцнів прошарок підприємців.

Реагуючи на такі зміни, у вересні 1918 р. імператор доручив лідеру партії «Сейюкай» (Партії друзів політики) Такасі Хара сформувати новий уряд. Він започаткував період «партійних» урядів. Вони змінили правління старих лідерів, які були ставлениками чотирьох основних монополістичних об’єднань країни. Протягом 14 років (1918—1932 рр.) при владі чергувалися представники двох головних японських партій «Сейюкай» та «Кенсейкай» (Конституційної партії), у 1927 р. її було перейменовано на «Мінсейто» (Партію народної політики). Хоча обидві партії були консервативними, вони мали робити кроки в бік демократизації політичного життя країни.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя Японії початку 1920-х рр. було питання виборчого законодавства. Згідно з існуючими на час закінчення Першої світової війни законами, виборчими правами користувалися лише 1,5 млн осіб із понад 55 млн жителів країни.

Після напруженої боротьби в 1925 р. було прийнято закон про загальне виборче право для чоловіків віком від 25 років та закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання не лише за антиурядову діяльність, а й за «небезпечні думки». Виборчий закон, який вступав у дію з 1928 р., збільшив кількість виборців із 3 до 14 млн осіб. Для збалансування бюджету уряд майже на чверть скоротив армію.

3. Повернення до агресивної зовнішньої політики.Зростання впливу військовик. Під тиском великих держав Японія відмовилася від домінування в Китаї. Зазнали поразки і її агресивні дії проти радянської Росії на початку 1920-х рр. Шовіністично налаштовані верстви японського суспільства сприймали це як приниження національної гідності.

Найрадикальнішим виразником шовіністичних ідей було об’єднання «молодих офіцерів» («старими» в армії вважалися вихідці із самураїв, учасники російсько-японської війни 1904—1905 рр.). Вони вимагали скасування багатопартійності й відповідальності уряду перед парламентом, встановлення військової диктатури й повернення до традиційної експансіоністської політики. Назрівала нова економічна криза, зумовлена падінням світових цін на основний експортний товар країни — шовк-сирець (30—50% експорту). На тлі цих подій у квітні 1927 р. до влади прийшов уряд генерала Танака Гіїті, одного з організаторів японської інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході.

Новий уряд одразу почав розробляти плани війни проти Китаю та Радянського Союзу, сподіваючись, що саме таким шляхом можна повернути позиції Японії в регіоні й подолати економічні негаразди.

27 червня — 7 липня 1927 р. в Токіо під головуванням Танака відбулася Східна конференція, у якій брали участь представники Міністерства закордонних справ, Військового та Морського міністерств і генерального штабу. На конференції розглядали запропоновану урядом програму «позитивних», тобто відверто агресивних, дій у Китаї — «основи» японської політики. Як нагальне завдання планувалося захопити Північно-Східний і Північний Китай, а також Монголію. Рішення конференції визначили сутність таємного меморандуму Танака, що мав розгорнутий план агресії та встановлення панування Японії в Південно-Східній Азії та басейні Тихого океану.

Ще раніше, наприкінці травня 1927 р., Японія, скориставшись громадянською війною в Китаї, спрямувала свої війська до провінції Шаньдун, захопила Циндао та Цзінань. Метою цієї збройної інтервенції було перешкодити об’єднанню Китаю. Унаслідок широкого антияпонського руху та бойкоту японських товарів у Китаї Японія змушена була відкликати свої війська. У квітні 1928 р. японські війська окупували найважливіші стратегічні пункти провінції Шаньдун. Проте під тиском світової спільноти Японії знову довелося відступити.

У 1929 р. Японію охопила глибока економічна криза. На 30% зменшився обсяг виробництва у ключових галузях — металургійній, машинобудівній, ткацькій. Значних втрат зазнало сільське господарство, особливо шовківництво. У 1931 р. кількість безробітних сягнула 3 млн осіб.

Головним політичним наслідком кризи було ослаблення позицій лібералів, які виступали проти завойовницької політики. Правлячі кола бачили вихід лише в посиленні мілітаризації країни, згортанні демократичних свобод і створенні колоніальної імперії. Проте їх поступове просування в цьому напрямку не задовольняло «молодих офіцерів», які хотіли всього й негайно. У 1931 і 1932 рр. вони вчинили безуспішні спроби державного перевороту.

Соціальна демагогія «молодих офіцерів» видалася панівним класам небезпечною. Тому уряд ужив заходів проти змовників: їх було роззброєно, а частину заарештовано.

4. Зростання агресивної політики Японії.На початку 1930-х рр. Японія стрімко втрачала позиції на китайському ринку. Зазнавши поразки в економічній конкуренції, вона почала шукати вихід у зовнішньополітичних авантюрах. Японія вирішила напасти спочатку на Північно-Східний Китай, а потім на Центральний Китай і Монгольську Народну Республіку.

Правлячі кола Японії розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів США, Англії, Франції та інших держав. Вона подавала свою агресію як боротьбу проти «комуністичної загрози». Політика СРСР на Далекому Сході давала привід для цього.

18 вересня 1931 р. японські війська почали вторгнення в Північно-Східний Китай і до лютого 1932 р. підкорили його. На цій території було утворено маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з останнім представником Маньчжурської династії в Китаї Пу І. Також у 1932 р. японські війська висадилися поблизу Шанхая, намагаючись оволодіти найбільшим містом Китаю.

Проте китайська армія й жителі міста чинили запеклий опір, і здобути легку перемогу не вдалося. Світова громадськість засудила агресію. У 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй.

У 1934 р. Японія відмовилася від морських обмежень (Вашингтонська конференція, 1922 р.). На 1936 р. Японія вже мала 200 авіаносців, лінкорів, крейсерів і будувала нові кораблі.

Незважаючи на відверто агресивну політику, найрадикальніші кола були невдоволені повільними темпами її здійснення. 26 лютого 1936 р. у Токіо знову стався путч, організований «молодими офіцерами». Хоча він був придушений, висунуті вимоги не залишилися поза увагою. Влітку відбулася таємна нарада правлячих кіл, на якій обговорювалося питання про перспективи «колоніального межування» у Східній Азії. 27 листопада 1936 р. Японія та Німеччина уклали Антикомінтернівський пакт.

5. Напад на Китай у 1937 р. Мілітаризація економіки Японії.У липні 1937 р. почалося японське збройне вторгнення до Північного й Центрального Китаю. Приводом до війни став конфлікт між японськими та китайськими солдатами на мосту Марко Поло, який розташований на нейтральній смузі. Згодом воєнні дії було поширено на всю територію країни. Активні наступальні операції японської армії проти Китаю тривали до 1939 р. Японські війська захопили найбільш розвинені райони Китаю й, отримавши значні сировинні та людські ресурси, змогли частково вирішити свої економічні проблеми.

Економіка Японії працювала на потреби війни. Військові витрати поглинали 70—80% бюджетних коштів. Це було причиною падіння життєвого рівня населення в 1937—1941 рр.

Підготовка економіки до війни відбувалася під гаслом створення «нової економічної структури». Вона передбачала концентрацію виробництва, активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості на шкоду галузям, що працювали на внутрішній ринок. «Нова економічна структура» означала встановлення військового контролю держави над економікою країни. У Японії була створена економічна модель, характерна для тоталітарних та авторитарних режимів у 1920—1930-х рр.

Зростання військової промисловості, мобілізації до армії значно скоротили безробіття. Більшість людей працювала на підприємствах тимчасово. Робочий день зазвичай тривав 14—16 годин.

Мобілізація до армії позбавляла село найбільш працездатного населення. Гостра нестача промислових товарів для потреб сільського господарства призвела до різкого падіння рівня виробництва сільськогосподарської продукції. У зв’язку з мілітаризацією країни зростали податки.

Розпочавши війну в Китаї, уряд Японії посилив боротьбу з антинацистськими та антивоєнними настроями в країні. Офіційно це називали «рухом за мобілізацію національного духу». 15 грудня 1937 р. поліція провела масові арешти комуністів, профспілкових діячів і представників інтелігенції. До березня 1938 р. кількість заарештованих за політичними мотивами перевищила 10 тис. осіб. Незабаром замість розпущених політичних партій була створена Асоціація допомоги трону, а замість профспілок — Патріотична промислова асоціація Великої Японії.

У 1938 р. було видано закони про мобілізацію військової промисловості, про загальну мобілізацію нації, про інвестиції. Обмежувалося споживання сировини, а також сталі, кольорових металів для мирної продукції. Було заборонено вивезення золота за межі країни. Метою Японії проголошувалося встановлення японського панування в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні шляхом колоніальних загарбань.

Запитання і завдання

1. Коли в Японії відбулися «рисові бунти»?

2. У якому році землетрус зруйнував Токіо?

3. Які дві головні політичні партії існували в Японії в 1920-ті рр.?

4. Коли в Японії було запроваджено загальне виборче право для чоловіків?

5. Якою була мета виступу «молодих офіцерів»?

6. Яка подія стала приводом до початку японо-китайської війни?

7. Якими були наслідки Першої світової війни для Японії?

8. Якими були причини агресивної зовнішньої політики Японії?

9. З’ясуйте основні етапи агресії Японії в Китаї. Складіть хронологічну таблицю.

Китай


1. Національно-визвольна боротьба. «Рух 4 травня».На початку XX ст. китайське суспільство вимагало змін. Виразником цих прагнень стала Національно-народна партія (Гоміндан). Ідейним керівником партії був Сунь Ятсен, який сформулював мету партії у трьох народних принципах: націоналізм, демократизм, процвітання.

У 1912 р. у результаті Сіньхайської революції було повалено Маньчжурську династію та проголошено республіку. Після смерті президента Юань Шихая в 1916 р. влада перейшла до місцевих військових угруповань («мілітаристів»), які не підкорялися центральному уряду. Китай розпався на окремі ворогуючі частини. Тибет і Синьцзян фактично стали незалежними.

До того ж країна залишалася поділеною між великими державами — Англією, Францією, Японією та США.

У 1919 р. на Паризькій мирній конференції було ухвалено рішення про передачу Шаньдунського півострова Японії, війська якої захопили цю територію під час Першої світової війни. Таке рішення стало приводом до розгортання антиімперіалістичної національно-визвольної боротьби в Китаї, яку розпочали студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на мітинги з вимогами до уряду повернути півострів, усунути від влади прояпонських чиновників та оголосити бойкот японських товарів. Згодом студентів та учнів підтримали китайські підприємці та промисловці. Виступи тривали понад два місяці. Урешті-решт уряд пішов на поступки: було знято з посад прояпонських чиновників, звільнено ув’язнених студентів, китайська делегація не підписала Версальський мир.

«Рух 4 травня» сприяв зростанню національної самосвідомості, утворенню політичних партій та організацій лівого спрямування, що виступали за об’єднання країни, звільнення від іноземного засилля та проведення соціальних реформ. На його хвилі поширилася й досягла успіху боротьба за «нову культуру», зокрема введення до літературного споживання мови, близької до побутової. Це дало змогу багатьом мільйонам китайців здобути освіту. Рух призвів до радикалізації національно-визвольних процесів.

У 1921 р. було створено Комуністичну партію Китаю (КПК), яка вбачала в революції єдиний засіб відродження країни. Дуже швидко КПК стала впливовою силою в містах Китаю.

2. Національна революція 1925—1927 рр. Об’єднання Китаю.На початок 1920-х рр. нагальним завданням для Китаю було відновлення єдності країни. За це боролися три впливові політичні сили: офіційний уряд у Пекіні, Гоміндан на чолі із Сунь Ятсеном і КПК. До того ж їм доводилося вести боротьбу з мілітаристськими угрупованнями, які розділили між собою країну, а також колонізаторами.

У 1921 р. Червона армія радянської Росії, протидіючи японській агресії на Далекому Сході й борючись проти антибільшовицьких сил, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Спалахнув конфлікт із Китаєм, який вважав цю територію своєю. У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання відносин з офіційним урядом у Пекіні, а також підтримати Гоміндан у боротьбі за владу. Центр Гоміндану розміщувався в Кантоні (Гуанчжоу, південь Китаю).

Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія вирушила до Гуанчжоу, де підписала угоду із Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного Китаю, але під керівництвом Гоміндану та орієнтованого на СРСР. Радянська Росія зобов’язувалася надавати фінансову та військову підтримку Гоміндану в боротьбі за владу.

У 1923 р. за рекомендацією Комінтерну в Гуанчжоу було утворено уряд із представників Гоміндану і КПК та спільну армію. Очолив уряд Сунь Ятсен. Проте в 1925 р. він помер.

Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної демонстрації текстильників у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни колонізаторів. 30 травня 1925 р. на знак протесту в Шанхаї спалахнуло повстання, підтримане всіма верствами суспільства. «Рух 30 травня» започаткував національну революцію. Метою революції було відновлення єдності й суверенітету Китаю, ліквідація мілітаристських угруповань, проведення соціально-економічних перетворень для модернізації Китаю.

Скориставшись антиімперіалістичним піднесенням, уряд у Гуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об’єднання Китаю. Головнокомандувачем армії Гоміндану став Чан Кайші. У жовтні—грудні 1925 р. війська під його керівництвом оволоділи провінцією Гуандун, що укріпило базу революційного руху. У липні 1926 р. його армія розпочала Північний похід, план якого розробив радянський радник В. Блюхер.

Унаслідок бойових дій війська Чан Кайші восени 1926 р. взяли Ухань, у лютому 1927 р. — Нанкін, у березні 1927 р. — Шанхай. До Нанкіна було перенесено столицю та створено національний уряд, який підтримали деякі мілітаристські об’єднання Півночі. Чан Кайші та його прихильники вважали, що мети досягнуто і слід узятися за реформи. Проте КПК наполягала на тому, що революцію треба продовжити і стати на шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі стався розкол.

Чан Кайші був обтяжений відносинами з КПК, що робило його маріонеткою СРСР. У квітні 1927 р. він влаштував масові розстріли комуністів у Шанхаї, тобто здійснив переворот, установивши особисту владу. Так Чан Кайші зміг об’єднати Китай під своєю зверхністю. Спроба комуністів підняти повстання (повстання «осіннього врожаю») у Наньгуні зазнала невдачі. Після цього дипломатичні зв’язки між СРСР і Китаєм було розірвано. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Гоміндану. Спалахнула громадянська війна, яка з перервами тривала до початку 1950-х рр.

3. Внутрішня і зовнішня політика Гоміндану.Наприкінці 1928 р. Гоміндан прийняв офіційне рішення про завершення воєнного етапу революції та початок політичних перетворень. Межею своєї соціально-економічної політики він зробив подальше зміцнення державного сектору економіки. Уряд узяв під свій контроль фінансову систему країни — банки, страхові товариства, податкові та митні надходження, створив механізм державного контролю над системою планування економічного розвитку. Водночас держава підтримувала приватні інвестиції. Така економічна політика, орієнтована на обмеження привілеїв іноземного капіталу, сприяла розвитку місцевого капіталу і, відповідно, зменшенню залежності Китаю.

Керівники Гоміндану прийняли закони про працю, створили систему офіційних державних профспілок, установили мінімальний рівень заробітної плати. Було прийнято й низку інших законів, які гарантували певні права громадян, а особливо право власності, що сприяло розвитку приватного підприємництва. У 1930 р. було прийнято аграрний закон. Він обмежував розміри орендної плати, встановлював межі земельних володінь, захищав права орендарів. Цей закон був покликаний загасити соціальні конфлікти на селі. Значного ефекту реформи не мали, хоч і забезпечили відносну стабільність.

Головною метою зовнішньої політики Гоміндан вважав скасування нерівноправних угод із великими державами. Уже в 1928 р. уряд Нанкіна оголосив про відновлення митної автономії. Одночасно було ліквідовано внутрішні митні кордони. Завдяки переговорам Китаю було передано 20 із 33 концесій. Однак усі спроби отримати закордонні позики для реконструкції країни закінчилися провалом. Почався навіть відплив іноземного капіталу з країни.

Зовнішньополітичне становище Китаю ще більше погіршилося після агресії Японії в Маньчжурії. Усі зусилля китайського керівництва отримати допомогу від держав Заходу в боротьбі проти Японії успіху не мали. Тоді Чан Кайші в 1935—1936 рр. знову звернувся по допомогу до СРСР.

4. Протистояння між КПК і Гомінданом.Після погрому 1927 р. комуністи зберегли свій вплив у багатьох регіонах країни, утворивши радянські райони й здійснюючи в них експерименти з побудови комуністичного суспільства. Завдяки цьому вдалося сформувати провідні ідеї китайських комуністів: революція в Китаї буде переважно селянською та матиме форму партизанської боротьби.

У 1930—1934 рр. армія Чан Кайші здійснила п’ять походів проти радянських районів, утворених комуністами, і розгромила їх. Рух за встановлення радянської влади в Китаї зазнав поразки, але не був знищений.

У 1931 р. КПК очолив Мао Цзедун, який усунув від керівництва пекінських інтелектуалів. Під його командуванням у 1934—1935 рр. 100-тисячна партизанська армія здійснила «Великий похід» (пройшла з боями 12 тис. км). Вона перебазувалася до Північного Китаю — ближче до СРСР і фронту, який утворився після окупації Японією Маньчжурії. Тут на межі трьох провінцій — Шеньсі, Ганьсу та Нінся — було утворено Особливий прикордонний район, який став базою для подальшого відновлення й розгортання комуністичного руху.

Агресія Японії й тиск СРСР змусили КПК і Гоміндан у квітні 1937 р. знову об’єднати сили.

Проте дії китайської армії не були успішними. До 1939 р. весь Східний Китай окупувала Японія. Чан Кайші при цьому намагався завдати удару своєму «союзнику» — комуністам, у яких він убачав головних суперників у боротьбі за владу. Невдачі Гоміндану підвищували авторитет комуністів, які успішно вели боротьбу проти японців у контрольованих ними районах Північного Китаю. У той самий час на території під зверхністю Гоміндану селянство зазнавало всіляких утисків від землевласників.

Наприкінці війни КПК стала масовою селянською партією, яка мала значні військові сили. Це дало їй змогу розпочати вирішальну фазу боротьби за владу, що завершилася її перемогою.

Запитання і завдання

1. Що стало поштовхом до виникнення «руху 4 травня»?

2. Кого в Китаї називали «мілітаристами»?

3. У якому році між Гомінданом і СРСР був укладений союз?

4. Що примусило Гоміндан і КПК у 1937 р. припинити відкриту збройну боротьбу та об’єднати свої сили?

5. Якими були результати «руху 4 травня»?

6. Який вплив мав Радянський Союз на розвиток подій у Китаї?

7. Чому національна революція 1925—1927 рр. у Китаї призвела до громадянської війни? Дайте розгорнуту відповідь.

Схожі статті
Гість, залишиш коментар?