Практичне заняття «Краєзнавча експедиція: війна на території рідного краю» – 10 клас

Мета: охарактеризувати становище рідного краю в роки Другої світової війни; з’ясувати, якими були особливості німецької окупації на Вінничині; ознайомитися з діяльністю ОУН-УПА на території рідного краю; дізнатися про визволення Вінничини та подвиги земляків-героїв у роки війни.

Хід роботи:
1. Переглянь відео до уроку.
2. Прочитай текст, наведений нижче.3. Дай письмово відповіді на запитання та надсилай фото-звіт у зручний спосіб:

1) Коли було німці окупували м. Внницю? Якими були умови окупації?

2) Коли було окуповано с. Бондурі та с. Шура Бондурівська? Чи були в селі люди, які співпрацювали з німецькими окупантами (якщо були вкажи їх імена та прізвища)?

3) Коротко охарактеризуй діяльність ОУН-УПА на території нашого краю.

4) Коли були звільнені від німецької окупації м. Вінниця, с. Бондурі, с. Шура Бондурівська?

5) Вкажи імена земляків-героїв та поясни, які їхні вчинки тебе вразили. Вкажи чим саме.

4. Напиши висновки, відповідно до мети заняття.

ВІННИЧИНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Організація оборони краю

22 червня 1941 року почалася війна, яку нашій країні нав’язала нацистська Німеччина. Здійснювались мобілізаційні плани. Першими на призовні пункти з’явились добровольці. Тільки за перший тиждень війни 1440 робітників, колгоспників, представників інтелігенції, людей різного віку і професій, у т. ч. понад 600 жінок, добровільно відправились на фронт. На підприємствах, у колгоспах і радгоспах чоловіків, які пішли на фронт, замінили жінки. Вже на кінець червня 1941 року в промисловість і на транспорт прийшло працювати 1042 жінки, стали трактористами і комбай­нерами 1877 жінок.

Для охорони важливих промислових об’єктів, шляхів, мостів і для боротьби з диверсантами і ворожими десантниками в області було створено 45 винищувальних батальйонів, які налічували 9200 бійців. Крім того, організовано 1619 груп сприяння винищуваль­ним батальйонам, де перебувало 38 094 чоловіка.

У зв’язку з загрозою окупації області ворогом, партійні організації розгорнули роботу по створенню підпілля, яке мало діяти в тилу нацистів. Створено 174 партизанські групи. Але швидка окупація території не дала змоги розгорнути роботу.

Співвідношення сил на радянському західному кордоні

Окупація Вінничини

Найбільша частина німецьких сил – група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта, мала захопити Україну. Події на фронті розвивалися надзвичайно швидко. В липні 1941 р. озброєним, загартованим і досвідченим в європейських боях, кращим частинам гітлерівського вермахту довелось долати опір недоукомплектованих, мало озброєних, залишених без систематичного поповнення і боєпостачання частин і з’єднань 6-ої, 12-ої і 18-ої армій, якими командували генерал-лейтенант Іван Музиченко, генерал-майор Павло Понєдєлін та генерал-лейтенант Андрій Смирнов. У нерівних боях радянські воїни зірвали німецькі плани блискавичної війни.

Але уже 18 липня була повністю окупована територія Кам’янець-Подільської області.

19 липня внаслідок нетривалих боїв було захоплено місто Вінницю.

Окупація та терор краю

У подільських містах і селах слідом за діючими військами, що просувалися на Схід, з’являлися представники німецьких окружних адміністрацій, призначались старшини, створювалися комендатури, які повинні були забезпечити здійснення “нового порядку” на підвідомчій їм території.

Крім цих органів “нового порядку” діяли гестапо, жандармерія, поліція, різні спеціальні групи, які спиралися на військові частини. Надзвичайно розгалуженим був цей апарат у Вінниці, яка в планах гітлерівців посідала особливе місце. У зв’язку із спорудженням поблизу міста (біля с. Коло-Михайлівка) польової ставки Гітлера «Вервольф», штабного комплексу Люфтваффе (ставки Г.Герінга «Штайнбрух»), ряду вищих військових установ.

Тимчасова окупація Вінниччини фашистськими загарбниками продовжувалась 2 роки і 8 місяців, впродовж яких в області діяв жорстокий фашистський режим. Територію області було розділено на 2 частини: північна увійшла до німецької зони окупації з включенням до генеральних округів «Житомир» і «Волинь-Поділля», а південна — до румунської, так званої «Трансністрії» (Задністров’я). За цей час близько 200 тис. мирних жителів розстріляно та замучено, більше 61 тис. чоловік вивезено на примусові роботи.

Гітлерівці створили в області 18 таборів для радянських солдатів та офіцерів, які потрапили в полон. Найбільші з них були у Вінниці, Жмеринці, Гнівані, Літині. У цих «фабриках смерті» знищено майже 46 тис. військовополонених. Для євреїв діяли 125 гетто, 6 таборів примусової праці, трудовий табір і тюрма. Увагу глядачів привертають матеріали, що розповідають про страждання народу під гнітом окупантів, листи з фашистської неволі, речі в’язнів концтаборів.

Діяльність ОУН-УПА на Вінничині в 1941 -1944 рр.

На Вінниччині заявила про себе ще одна політична сила – Організація Українських Націоналістів (ОУН). Не дивлячись на те, що більшість мешканців Вінниччини два десятиліття жила під впливом активної, цілеспрямованої радянської пропаганди, значна кількість населення краю підтримувала політичну мету націоналістів: знищення Радянського Союзу як «Російської імперії» – відкритого «ворога незалежності українського народу», визволення з «більшовицького рабства» українців, створення «Самостійної Соборної Української держави».

14 серпня 1941 р. німецькі органи влади зазначали, що похідні групи ОУН (Бандери) інтенсивно розширюють свою пропагандистську діяльність на користь «створення незалежної і соборної Української держави» в центрі України, зокрема, в районах Житомира, Бердичева, Вінниці, а також в районах Умані й Могилева-Подільського. В донесеннях з місць підкреслювалось, що тон пропаганди цієї організації ставав усе більше антинімецьким. Групи Бандери також поширювали листівки із закликом до створення «Української революційної армії». Це теж не сподобалось гітлерівцям. 25 листопада 1941 р. айнзац-команда Ц/5, що дислокувалася в Києві, дала наказ усім постам поліції безпеки і СД рейхскомісаріату «Україна» (Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця) арештувати і таємно страчувати без суду членів ОУН: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті, мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники…». Неменш промовистим є і лист, надісланий коменданту с.Губник Гайсинського району Ткаченку інспектором районової поліції Процюком і начальником Політвідділу Романюком, в якому йдеться про вживання заходів щодо недопущення розповсюдження агітаційних листівок партією Бандери.

Немало зусиль доклали бандерівці до створення підпільних націоналістичних осередків, що в певній мірі теж вдалося. При цьому ставку зроблено на осіб, незадоволених чи ображених радянською владою, колишніх розкуркулених, місцеву інтелігенцію, молодь. За словами колишнього окружного провідника, військового референта обласного Проводу ОУН на терені Вінниччини Євгена Алетіяно-Попівського, «основна засада була така: приймати до ОУН людей національно‑свідомих, витривалих, випробуваних. Перш за все колишніх учасників полку ім.Павла Полуботка (в 1917‑1919 рр.), членів «Оборони України» Миколи Міхновського, УВО, СВУ, СУМ-у, колишніх вояків Дійової Армії УНР, «Вільного Козацтва», колишніх вояків УГА, що були залишились на Наддністрянщині, розкуркулених і репресованих, їх дітей та членів родини. Далі – тих національно‑свідомих українців, що чесно й віддано готові були служити визвольній справі українського народу. Загально було застережено супроти членів і кандидатів компартії і членів комсомолу та совєтських активістів…».

Як відзначається в одному з архівних документів, «в м. Вінниці, а також в ряді районів, існували оунівські організації бандерівського спрямування, закладені прибулими із західних областей України емісарами головного проводу ОУН. Характерним є існування молодіжної організації у м. Вінниці з числа студентів медичного і педагогічного інститутів, т. з. «Спілка українського націоналістичного студентства». Існуюче націоналістичне підпілля у Вінницькій області, зокрема серед молоді, мало свій вплив на молодь районів Кам’янець-Подільської області».

Крім згадуваних навчальних закладів націоналісти мали свої осередки в структурі обласної організації «Заготзерно», у Вінницькій насіннєво-дослідній станції, директор якої «Репуленко, колишній старшина української армії, багато допомагав [їм], особливо документацією, зв’язками, приміщеннями та друкарськими засобами…». Проте, за словами того ж Є. Алетіяно‑Попівського, «найсильніша і найкраще поставлена сітка [мережа] ОУН була в Калинівському районі». Окрім Вінниці, Калинівки, Хмільника підпільні організації було створено також у Вороновицькому, Іллінецькому, Дашівському, Липовецькому, Немирівському, Турбівському, Гайсинському, Козятинському, деяких інших районах. Створювались також осередки в Трансністрії.

Загалом керівництвом націоналістичного підпілля на Вінниччині займались: Борис Левкович (за іншими даними Василь Яворів) – обласний провідник ОУН на Вінниччині в 1941-1942 рр.; вчитель історії та української мови Лука‑Мелешківської школи Вінницького району С.Алетіяно – провідник ОУН Вінницької області з січня 1942 р. (подальша доля невідома); «Антон» – організаційний провідник ОУН на Вінниччині в 1942-1945 рр. (вбитий восени 1945 р.); колишній підполковник Червоної Армії Федір Білотченко – обласний військовий референт ОУН на Вінниччині 1942-1945 рр. (загинув у грудні 1945 р. у м. Літині). Керівниками націоналістичних осередків в області були: прибулий із Західної України освітянин Липовий у Калиновському районі (розстріляний в 1942 р. в м. Вінниці німцями), зубний технік П. Гребінь у с. Старий Пиків (розстріляний партизанами), місцевий староста З. Пиндик в с. Байківці, фельдшер Дорогневич у с. Жигалівці, прибулий із Західної України піп Мороз у с. Хомутинцях.

У серпні 1942 р. гітлерівці провели масові арешти та розстріли представників «Просвіти» та існуючих осередків ОУН, Націоналісти пішли в підпілля.

Будучи на нелегальному становищі, бандерівці проявили не менш бурхливу діяльність. У Вінниці, наприклад, вони розповсюджували листівки, продовжували працювати на впливових посадах в міській управі. Причому, до весни 1943 р., коли «весь склад міської управи в кінці березня 1943 р. був оновлений. Частина… чиновників арештована за звинуваченням в українському націоналізмі (Корчинський – нач. Госп. Відділу управи, Гапійнач – відділу соціального забезпечення, Лебединський – нач.паспортного відділу та ін..)». Саме в цей період місцеву газету «Вінницькі вісті» внаслідок возвеличення агресивної, людиноненависницької політики Третього рейху називали «німецькою газетою з українським шрифтом»: «Ми – нарід, що його червона Москва двадцять два роки топтала і нищила, проте знищити не могла… Ми даємо святу клятву, що покладемо всі свої сили на допомогу німецькому народові, його збройним силам та його великому Фюреру Адольфові Гітлеру…».

Крім того, в Липовецький, Турбівський, Гайсинський, Немирівський райони проникли бойові оунівські групи. Очевидно, це були так звані групи самооборони, які почали з’являтися навесні 1942 р. на Волині та Поділлі.

У одній з інструкцій німецького керівництва, говорилось, що німецьке командування знищило всяку надію на незалежність, відтепер українці повинні ставати на шлях організованої революції під проводом Бандери. Німеччина буде змушена напружити свої останні сили в боротьбі з Англією, ось чому зростають шанси ОУН. Українцям не треба приєднуватись до радянських партизанів, оскільки їхні жертви і їхня боротьба вигідні тільки Москві. Навпаки, українці мають об’єднати власні сили і чекати часу нападу, який буде вказаний головним Проводом ОУН».

Про декілька дрібних сутичок націоналістів з радянськими партизанами, що мали місце в Дашівському районі, згадує у своїх спогадах Є. Алетіяно-Попівський та про загибель трьох партизанів направленого у розвідку загону «За Батьківщину» Вінницького партизанського з’єднання під час його «зустрічі» з «куренем» (очевидно, кошем-загоном імені отамана Гальчевського) в районі Майдана-Почапинецького (Літинський район) – комісар з’єднання Дмитро Бурченко.

Однак значних сутичок між націоналістами і вінницькими партизанами не було. Проте вони могли статися, коли в Чорному лісі в північній частині Літинського району в грудні 1943 р. з’явилося рейдуюче добре озброєне формування оунівців чисельністю більше 500 чоловік.

Загроза нависла й над щойно прибулим у Чорний ліс Вінницьким партизанським з’єднанням. Щоб уточнити поведінку націоналістів на випадок каральної операції гітлерівців, партизани провели з ними переговори. Причому зацікавленість у діалозі виявили обидві сторони. З боку націоналістів інтерес ґрунтувався на прагненні розширення свого впливу на місцеве населення, а також на самих партизанів. Із розвідувального донесення партизанського з’єднання, датованого 28 груднем 1943 р. відомо, що «загони українських націоналістів…, які розташовувалися у селах Бруслинів, Яцківці і Супрунів Літинського району», мають на меті «з’єднатися з частинами Червоної армії [що не відповідало реальним вимірам, а було лише тактичним ходом з метою ввести противника в оману]. В результаті переговорів [домовлено] про взаємну допомогу в боротьбі з німецькими окупантами».

Однак перемир’я було забуто, як тільки фронт наблизився до Вінниці. З його стрімким просуванням відпала загроза спланованої каральної операції – гітлерівці терміново почали перекидати з тилу на передову наявні військові контингенти, намагаючись недопустити виходу Червоної армії на Південний Буг. Встановлено, що націоналісти не зацікавлені в здійсненні диверсій проти німців, а напрочуд, стараються зберегти всі комунікації і забезпечити німецьку армію безперебійним доставленням боєприпасів і спорядження на фронт. У бій з німцями вступають у виняткових випадках, тільки для поповнення боєприпасів та зброї. Оцінивши нову розстановки сил, що змінилася на користь червоних партизанів, оунівці непомітно зникли.

Проте, за словами командира партизанської кавалерійської бригади М.Владимирова, бій між націоналістами та загоном «За Батьківщину» Вінницького партизанського з’єднання все ж стався. Відбувся він приблизно о шостій годині ранку 5 січня 1944 р. в районі с. Бруслинова. В ньому 27 націоналістів були убиті, а 54 – потрапили в полон. На їхньому допиті з’ясувалося, що основні сили рейдуючого загону ОУН вирушили в Тернопільську область, а дві сотні його бійців тимчасово залишилися неподалік села, щоб рано-вранці раптовим наскоком розправитись з партизанським загоном, захопити зброю, боєприпаси, коней, майно і продукти.

Так під час війни на Вінниччині мало місце братовбивче протистояння, причиною якого став різний менталітет, політичні прагнення й амбіції таких неоднакових за ідейними переконаннями, але єдинокровних синів і дочок України.

Що стосується збройного протистояння на території Вінниччини між націоналістами і німецькими загарбниками, то архівних документів, які підтверджували б це, майже не виявлено. Проте, за даними, які дійшли до нас, окремі сутички все ж мали місце. Про них, зокрема, повідується у спогадах Є. Алетіяно-Попівського. Деякі інші збройні сутички з гітлерівцями відбувалися з метою визволення з неволі соратників та схопленої під час облав молоді для відправки в Німеччину на нацистську каторгу.

Окремі націоналісти навіть перебували в рядах радянських партизанів. Так, у кавалерійській бригаді їх було двоє. Один із них вступив до неї в січні 1944 р., коли бригада (на той час – партизанське з’єднання) перебувала в Чорному лісі, інший – в березні 1944 р. в Деражнянському районі. Бажання останнього стати партизаном командуванням бригади було розцінено як намагання врятувати себе від розплати, оскільки до цього він очолював націоналістичний загін. Після зустрічі бригади з Червоною армією його було арештовано і передано слідчим органам.

Масштабне збройне протистояння гітлерівцям мало розпочатися лише у визначений головним Проводом ОУН час, адже найголовнішим своїм завданням націоналісти вважали саме підготовку до збройного виступу за Самостійну Соборну Україну. Як згадував той же Є. Алетіяно-Попівський (колишній окружний провідник, військовий референт обласного Проводу ОУН на терені Вінниччини), ще у першій половині 1942 р. оунівці «…почали підготовку, щоб створити т.зв. південно-західний фронт; осідком його головного командування мала бути Вінниця. [Вони] робили облік усіх матеріалів і резервів, потрібних для мілітарної справи. Вивчали також обставини, враховуючи завдання військової Округи р. Бога і південного Подністров’я.

Визволення Вінничини

Визволення Вінниччини відбувалось у два етапи і тривало 99 днів. Під час першого етапу (в період проведення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції) військами 1-го Українського фронту в кінці грудня 1943 р. – у першій половині січня 1944 р. від гітлерівців були очищені північно-східні райони області, зокрема, Козятинський, Погребищенський та інші райони.

На початку березня 1944 р. розпочались Проскурівсько-Чернівецька та Умансько-Ботошанська наступальні операції, які стали основним і завершальним етапом визволення Вінницької області від нацистських окупантів. У важких умовах весняного бездоріжжя та водопілля війська 1-го і 2-го Українських фронтів пройшли з боями сотні кілометрів, очищаючи від ворога подільську землю.

У визволенні області брали участь 6 загальновійськових, 5 танкових і 2 повітряні армії, а це майже півмільйона радянських воїнів. Пліч-о-пліч з ними проливали кров у визвольних боях бійці і командири 1-ї Чехословацької бригади під командуванням майбутнього Героя Радянського Союзу Людвіг Свободи. Безпосередньо Вінницю звільняла 38-ма армія під командуванням генерал-полковника Кирила Москаленка, плащ і документи якого представлені в експозиції. До уваги відвідувачів особисті речі почесного громадянина міста Вінниця, генерал-майора Павла Арабея — командира 241-ої стрілецької дивізії, яка в складі 38-ої армії брала участь у звільненні обласного центру від фашистських загарбників.

Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу за визволення Козятина нагороджений командир танкової бригади Іван Бойко, уродженець с. Жорнище Іллінецького району. Пройшов шлях від заступника командира танкового батальйону до командира танкової бригади. За успішне командування і героїзм, проявлений під час форсування річок Дністер і Прут та в боях за м. Чернівці, гвардії підполковник Іван Бойко нагороджений другою Зіркою Героя Радянського Союзу.

11 військовим частинам було присвоєно почесні звання “Вінницьких”, 4 — “Жмеринських”, 4 — “Вапнярських”. У боях за визволення області тисячі радянських воїнів проявили справжній героїзм і відвагу: 125 бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, сотні воїнів нагороджено орденами і медалями. Великий вклад у перемогу над фашистськими загарбниками внесли наші земляки: 123 вінничан удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 34 вінничани — повні кавалери ордена Слави.

Звільнена від німецько-фашистських загарбників Вінницька область лежала в руїнах. Промисловість, транспорт, сільське господарство були майже повністю знищені. З 579 підприємств області зруйновані 376. Але, незважаючи на втрати, жителі області енергійно взялися за відбудову зруйнованого господарства. Трудовий подвиг працівників тилу був таким же яскравим, як і ратний подвиг тих, хто воював на фронтах. За успіхи у праці в роки війни нагороджено медалями та орденами понад 47000 уродженців області, Ісаак Зальцман та Олена Чухнюк удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

Німецька окупація с. Бондурі і с. Шура Бондурівська Гайсинського району Вінницької області

Мирна праця жителів села була перервана початком радянсько-німецької війни. 29 липня 1941 року німецькі війська окупували село. Згодом окупаційна влада встановила в селах Бондурі та Шура-Бондурівська «новий порядок», який відзначався насильницьким відбиранням у населення корів, свиней, курей, гусей, м’яса, масла та сиру та інших продуктів для потреб нацистської армії. Багато молодих людей віком від 14 років насильно відправляли в Німеччину для роботи у німецьких бауерів, на заводах, фабриках, де вироблялась зброя. Частина з них потрапляла в концтабори. Багато молоді померло від голоду, холоду, безлічі хвороб, знущань та катувань. Таким чином, хвалений німецький рай виявився пеклом і для наших односельчан. Із села Шура-Бондурівська в німецьке рабство потрапило 84 особи. В роки окупації старостою в селі був Марко Пуршак, який полюбляв ходити по селу з нагайкою в руках у супроводі поліцаїв. Він вихваляв німецький режим, грабував місцевих селян. Часто за незначний опір селян, відмову віддати останнє майно із хати, за потай сказане погане слово на адресу німців, староста нещадно бив людей. Він насильно зняв хромові чоботи із Лізи Слободянюк, побив Василя Коваліцького. Люди ненавиділи цього німецького прислужника-колаборанта.

В січні 1944 р. Марка Пуршака було вбито. Жителі обох сіл допомагали партизанам в їх боротьбі проти ворога. 13 березня 1944 року частини Червоної Армії визволили від окупантів село Бондурі, а 14 березня – село Шура-Бондурівська.

На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 148 наших земляків, з яких 65 – жителі села Бондурі, а 83 – це жителі села Шура-Бондурівська. Більшість з них нагороджена орденами і медалями, а Григорій Сергійович Чесак удостоївся звання Героя Радянського Союзу. В с. Бондурі побудовано пам’ятник загиблим воїнам – односельчанам, а в с.Шура -Бондурівська – Чесаку Г.С.