Популярні записи
Українознавство Українська наука

Українознавство – наука про Україну та українствo

Українознавство – наука про Україну та українствo

1)Природні та етносоціальні передумови формування й розвитку

yкраїнознавства.

2)Мета і завдання українознавства в розвитку українського народу.

3)Українознавство як єдина система концентрів знань.

4) Національна ідея в українознавстві.

5)Чинники періодизації українознавства.

  • Природні та етносоціальні передумовиформування

розвитку українознавства

Перші знання про українські землі і народи, що їх заселяли, існували ще тисячоліття тому. Зачатки українознавства як засобу самопізнання і самотворення українського народу постали в період зародження українського етносу. Однак системно вони почали формуватися лише у XIX ст., а українознавство як наука сформувалося наприкінці XX ст. Основною причиною, що стримувала цей процес, була відсутність досліджень у цій сфері знань. Тільки в 90-х роках XX ст. після проголошення незалежності України ця робота набула цілеспрямованих і системних форм, оскільки уже роки існування України в статусі самостійної держави довели, що проблема її реальної, а не декларативної незалежності закладена у свідомості й ментальності народу. Саме на цьому історичному тлі актуалізувалася потреба в науці, яка охоплювала б широкий спектр знань про Україну, її народ.

Українознавство – наука цілісного пізнання,творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часо-просторовому їх вимірі; інтегративне наукове знання про феномен українства, закономірності, досвід та уроки його розвитку, особливості прояву у визначальних сферах буття (природо-соціальній, етнонаціональній, матеріальній, духовній, суспільно-політичній) як цілісності. Становлення й розвиток українознавства відбувається в органічній єдності зі становленням і розвитком українського етносу, нації, народу в усіх сферах її буття.

У своєму розвитку українознавство як наука і освітня дисципліна пройшло довгий і складний шлях: від перших писемних згадок істориків, розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників до більш системних тематичних викладів, історіографічних й історіософських описів українознавчої думки та вивчення доробку в системі освіти.

Початки ж формування знань про землі нинішньої України та їх людність сягають ще античних часів (Гомер, Геродот). Більш повні й системні описи належать до київсько-руської доби. Починаючи з ІХ ст., літописи як своєрідна традиція відображення життєдіяльності праукраїнців проходять через весь княжий період. Згодом, суттєво розширившись за формою і змістом, продовжуються і в добу козаччини: літописи Самовидця, Грабянки, Величка, дослідження та творчість Г.Сковороди, І.Котляревського,М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, М.Драгоманова, Л.Українки, І.Франка та ін.

Саме завдяки наполегливій і самовідданій праці всіх відомих і невідомих авторів здійснювався великий процес накопичення і попередньої системної обробки знань про Україну й українство аж до ХІХ ст. включно.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні українські вчені-гуманісти М. Грушевський, В.Вернадський, С.Єфремов, змогли розгледіти обриси українознавства як системи наукових знань, як науки, що не тільки досліджує та описує спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Саме українознавство в їх дослідженнях все більш чітко постає як наукова система знань,як важливий чинник історичного процесу. У 1918 р. В.Вернадський – президент тільки-но створеної Акадеії наук наголошує на необхідності сприяти введенню спеціальних дисциплін з українознавства у вищій та відповідних предметів у середній школах. У 1920 р. С.Єфремов видає перший навчальний посібник «Українознавство», а згодом Д.Дорошенко друкує свій «Огляд української історіографії».І коли на першому етапі, за його словами, українознавство розумілося як початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, що були перейняті глибокою любов’ю до рідної землі, свого народу, бажанням прислужитися для його добра, то відтепер воно починає формуватися як єдина система знань.

Ці глибинні зрушення в науці самопізнання українців були насильницьки майже на 70 років перервані більшовицьким тоталітарним режимом. І тільки з кінця 80-х років тенденція до розвитку українознавства як цілісної системи знань знову починає відроджуватись. Як своєрідну естафету від попередників у формуванні українознавства як синтетичної науки, як методології освіти і навчальної дисципліни з цього часу перебирають на себе професор П.Кононенко і науковці заснованого ним Інституту українознавства.

Для об’єднання зусиль науковців, педагогічних, громадсько-політичних кадрів на початку 90-х років були створені наукові, освітньо-виховні та громадсько-політичні інституції українознавчого спрямування: Інститут українознавства при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (нині ННДІУ МОН України), Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут українознавства при Прикарпатському державному університеті ім. В. Стефаника, Міжнародна асоціація «Україна і світове українство» тощо. Від самого початку їх діяльність не обмежувалася лише науковими дослідженнями, її результати завжди спрямовувалися у галузі культури, освіти, виховання. Саме такий зв’язок актуалізував і значно прискорив науковий пошук, зробив його більш предметним і дієвим.

На початку 90-х років XX ст. в Інституті українознавства при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка було розроблено концепцію розвитку новітнього українознавства, схвалену на міжнародній науково-практичній конференції науковцями України і зарубіжжя. Визначальним у положенні концепції став підхід до українознавства не як до умовного, збірного поняття, а як до системи наукових інтегративних знань. Нині українознавство постає як наука цілісного пізнання (самопізнання), творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часопросторовому вимірі. За такого підходу Україна й українство ̶̶ органічні складові всесвітньої цивілізації і культури, а українознавство розвивається як системні знання не лише про Україну та світове українство.

У розкритті суті нового підходу до історії науки українознавства особливого значення набувають основні поняття та категорії, якими вона оперує. Зокрема, термін «Україна» охоплює: країну і державу, їх територію, яку заселяв український етнос в минулому та заселяють українська нація й український народ сьогодні; природу, відповідну територію з її земними, водними, повітряними ресурсами, особливостями екології; мову як універсальний феномен буття і свідомості етнонації; суспільство й державу в їх генезисі; матеріальну й духовну культуру (релігію, філософію, мистецтво, освіту, науку, валеологію, право, військову справу, міжнародні відносини), що розвиваються впродовж багатовікової історії української етнонації та держави; тип людини; світове українство в його часопросторовій еволюції.

Термін «українці» характеризує етнос, націю, основну (корінну) частину населення, які мешкають на території України. Етнічні українці живуть також в Російській Федерації, Білорусі, Казахстані, Грузії, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Словаччині, західноєвропейських країнах, США, Канаді, Бразилії, Австралії, азійських та африканських країнах.

Поняття «українство» має такі значення: українці як світовий феномен (в Україні і зарубіжних країнах); етнонаціональні групи, що заселяли й заселяють питомі українські землі поза державними кордонами України з найдавніших часів донині, живуть у понад 70 країнах, творять там матеріальну й духовну культуру, але визнають свою етнонаціональну ідентичність, зумовлену єдністю етнонаціонального генотипу, мови, долі, ментальності, усвідомленням історичної місії України й українців.

  • Мета і завдання українознавства в розвитку українського народу

Об’єктом українознавства є Україна (країна і держава в історичному часі та соціальному обширі), український етнос й українська нація, народ України як єдине ціле.

Предмет українознавства ̶ цілісне пізнання (самопізнання), творення й самотворення української людини, нації, народу, їхньої етнічної території і держави (України) у всьому часопросторовому вимірі, дослідження феномену українства, закономірностей, досвіду й уроків його розвитку та прояву в усіх сферах людського буття як цілого, здійснення історичного покликання.

На основі наукової бази, всебічного системного вивчення й висвітлення генезису України й українства саме українознавство як наукова система знань покликане розв’язати такі завдання:

а) виявити і дослідити напрями, шляхи, джерела, досвід поколінь та історичні уроки становлення й розвитку української людини від роду до племені, етносу, народу, нації під впливом української природи, мови, держави, культури;

б) сприяти аналізу тенденцій, закономірностей, причин та наслідків розв’язання проблем сучасності; в) сформувати питомі риси громадян; г) готувати покоління до самостійного життєвого вибору шляху та перспектив майбутнього, пізнання й самопізнання, творення й самотворення особистості, схильної і спроможної бути в гармонії з іншими людьми, довкіллям, власним «Я» (внутрішнім світом), і поєднувати особисті інтереси з громадськими, національно-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспільних, державних, гуманістичних, духовно-культурних ідеалів, визначенню морально-етичних та естетичних критеріїв і принципів життєдіяльності людей мудрого серця та гуманного розуму (інтелекту), патріотів-професіоналів світового рівня, творців засад громадянського суспільства в національній державі.

Як і будь-яка наукова дисципліна, українознавство вибудовується на принципах системності, цілісності, єдності світобудови і багатоманіття форм її прояву й послуговується загальнонауковими методами аналізу і синтезу, інтеграції і диференціації, індукції і дедукції та ін. Процес розвитку людини (спільноти) й науки про них неодмінно має формуватися на засадах принципу пізнання (самопізнання) всього багатоманіття прояву форм людської сутності як цілого й одночасно в єдності з проявами життя розумного на Землі.

Спираючись на логіку цих надсистемних принципів розвитку, українознавство як цілісна наукова система знань може і має розвиватися на основі таких важливих принципів:

  • єдності пізнання й самопізнання, творення й самотворення як домінантного (основоположного) принципу розвитку людини і спільноти та науки про них;
  • єдності людини і природи. Детальне й старанне вивчення впливів кожної території, місцевості (довкілля) на людину, групу людей чи народ має бути основою самопізнання. У самій світобудові закорінені причини відмінностей і єдності людських проявів;
  • єдності матеріального і духовного (теорії і практики) в бутті людини (спільноти). Людина — це синтез усіх сфер буття. Знання про природу і людину, як і сама природа та людина, органічно єдині;
  • диференціації та інтегративності знань. У науці, як і в природі та природі людини, закладено два принципи пізнання: диференціації та інтеграції процесу. Інтегративний характер знань визначений цілісною системною природою об’єктів (речей, явищ, процесів) пізнання, а диференціація є похідною від свідомості та психолого-біологічних можливостей людини;
  • історизму (єдності та взаємодії минулого, сучасного й майбутнього), який відтворює і визначає неперервність історичного процесу, взаємозв’язок і взаємодію всіх його складників, зокрема наступність і певну спадкоємність подій та процесів;
  • внутрішньої самоорганізації змісту й саморозвитку науки, що відбувається на основі концентрації та інтеграції знань в єдиній системі їх концентрів, які уособлюють специфіку прояву цілого (об’єкта) в основних сферах людського буття), засади, які сприятимуть створенню українознавства як наукової системи.

З огляду на такий підхід свій зміст і структуру українознавство формує за концентрами.

  • Українознавство як єдина система концентрів знань

Поняття «концентр» в українознавстві означає зосередження, скупчення, зібрання в одному місці навколо єдиного центру знання. Формула концентрів знань не є абстрактною. Основою їх визначення є найважливіші сфери буття і діяльності української людини й спільноти. Зокрема, концентрами в українознавстві є: Україна-етнос (як основа творення, збереження й розвитку української людини, нації, держави, мови, культури, ментальності); Україна-природа (фізична й духовна, екологія); Україна-мова; Україна-нація, держава; Україна-культура (матеріальна й духовна; від трипільської, березинецької, черняхівської, празько-корчацької, києво-руської до сучасної), з урахуванням генезису освіти, науки, мистецтва, релігії й права;Україна у міжнародних відносинах; Україна-ментальність (людини, нації), Україна-доля; Україна -історична місія тощо.

Таке структурування дає змогу, визначаючи завдання українознавства, зосереджувати увагу не лише на відродженні пам’яті, а й на створенні на основі уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і шляхів досягнення мети у майбутньому.

Отже, виховувати і удосконалювати необхідно все суспільство, і цей процес має бути постійним. Найефективнішим засобом такого виховання є розкриття правди історії та буття людей (від роду, племені, етносу до народу, нації) не лише фізичного, а й духовного, соціального та етнонаціонального, державно-політичного й мовно-культурного на засадах правдивої гуманістично-патріотичної науки, науково усвідомленої національної ідеї.

Кожен концентр – точка пізнання. Тому наше завдання сьогодні ̶ дати не тільки відповідь на задані питання, а усвідомити себе громадянином Української держави, показати себе як творчу особистість, що здатна реалізувати своє власне покликання і покликання нації – творити себе, свою родину, державу.

  • Національна ідея в українознавстві

«…Народ без ідеї, що храм без бога…»

П.Кононенко

Особливості становлення сучасної української нації, утвердження її державності, історичного процесу в цілому такі, що вимагають у короткий термін забезпечити формування в українства якісно нових ціннісних орієнтацій і цілісних уявлень як про самих себе, так і про оточуючий світ. Здійснення таких завдань та ще й у певних часопросторових межах не може відбутися лише на основі компонентних (галузевих) знань. Воно може стати наслідком творення нової інтегративної якості цих знань. Такі знання і формує сучасне українознавство.

Слова «…Народ без іеї, що храм без бога…» взяті з нової монографії П.Кононенка «Національна ідея, нація, націоналізм». Вони уособлюють її лейтмотив, як й інших українознавчих досліджень автора, присвячених етногенезу українського народу, його національній ідеї,тобто незаперечну істину Святого письма про те, що спочатку було Слово. У Слові матеріалізується ідея, знаходять відображення у свідомості явища реальної дійсності, а також цілі і перспектива подальшого розвитку. З часів великокняжої Київської держави Слово як звертання, послання, як провідна ідея фігурувало у найважливіших документах і творах. Учений нагадує твір київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», неперевершене «Слово о полку Ігоревім», історичне послання І.Вишенського, проникливе слово Тараса Шевченка «До мертвих, і живих, і ненарождених земляків…». Під таким кутом зору досліджується могутня сила української національної ідеї, теоретично сконцентрована відповідь на питання: задля чого живе нація, в чому її місія?

Вчені, вивчаючи національну ідею, зосереджуються на витоках і етапах зародження та формування її, на факторах етнонацієтворення, ролі мови як носія національної ідеї, політологи аналізують її з погляду теорії і практики політики і т.д. Для свого часу такий підхід був виправданим, оскільки дозволив нагромадити величезний матеріал про витоки, ґенезу і сутність національної ідеї, але на сучасному етапі він значною мірою вичерпав себе. Настала пора інтегрувати усі ці напрацювання, надати національній ідеї наукової цілісності, а таке завдання на міждисциплінарному рівні спроможне зреалізувати лише українознавство як комплексна наука самопізнання українського народу.

У національній ідеї сфокусований генетичний код нації. Це – посіб самовираження сенсу її життя, напрям руху, компас реалізації історичної місії. З національною ідеєю пов’язані всі ключові проблеми етногенезу українського народу, його визвольних змагань упродовж багатьох століть, відстоювання соборності, суверенітету і незалежності України, розбудова самостійної,правової, демократичної держави,формування громадянського суспільства.

То що ж являє собою національна ідея як предмет українознавчого дослідження?

Насамперед, це провідні тенденції і закономірності її формування та функціонування як цілісної системи знань, поглядів, відчуттів, досвіду, в якій втілені найкращі патріотичні традиції попередніх поколінь, цінності й духовні основи буття нації, виражені її самобутність і неповторність, історичне покликання, мета і сенс життя.Наукові дослідження показали,що національна ідея це цілий комплекс фундаментальних ідей, пов’язаних з перспективами розбудови нації, який включає ідеали свободи й демократії, утвердження сильної національної соборної Української держави, домінування української нації, її культури, мови, визначення покликання українців. Інакше кажучи, національна ідея – це універсальний, доленосний проект історичної місії нації, її найвища мрія, але як будь-яка ідея вона набуває сили лише тоді, коли заволодіває масами, освітлює шлях їхнім діям. Народ, озброєний консолідуючою національною ідеєю, завжди окрилений духом, він безсмертний і непереможний. Водночас необхідно наголосити, що зміст національної ідеї не є чимось застиглим, закостенілим, він постійно збагачується, конкретизується, наповнюється новим розумінням поточних і перспективних цілей, визначенням пріоритетів, засобів і шляхів досягнення поставленої мети. Наповнення національної ідеї новим змістом здійснюють люди, духовні пастирі, науковці та провідники нації, а організацію її втілення в життя покликана брати на себе держава та її інституції, а також політичні та громадські об’єднання, культурні товариства. Розвиваючи думку М.Міхновського про те, що державна самостійність є головною умовою існування нації, В.Липинський обґрунтував органічний зв’язок між нацією і державою, переконливо довів пряму залежність існування нації, її розквіт від національної держави і її політики щодо захисту національних інтересів. Ці думки особливо актуальні в умовах глобалізації сучасного світу, яка веде до культурного уодноманітнення, нівелювання національних особливостей, пригнічення самобутніх народних традицій та звичаїв. Це вимагає державного протекціонізму стосовно національної культури, мови, надання переваг в інформаційному просторі. Звичайно, мова не йде про самоізоляцію українців, штучне відгородження нашої культури від зарубіжної, тим більше,що українська культура історично формувалася як європейська на порубіжжі західної і східної цивілізацій, виробила своєрідний імунітет самозахисту і пройшла серйозний тест на самозбереження. Однак утвердження українськості в усіх сферах суспільного життя потребує державної підтримки й адекватної національної політики.

Говорячи про наукове осмислення цілей і змісту національної ідеї, її особливостей на кожному новому етапі поступу, узагальнення досвіду її реалізації, ще раз підкреслимо виняткову роль у цьому процесі українознавства. Його методологія системного підходу дозволяє, з одного боку, опрацьовувати наукове розуміння національної ідеї, виробляти рекомендації, спрямовані на її втілення в життя, а з другого – шляхом його вивчення в усіх ланках освіти і культури для дітей, молоді і дорослих, використання засобів масової інформації доносити національну ідею до свідомості кожного українця.

Акт проголошення державної незалежності України,з погляду українознавства, є важливим результатом функціонування національної ідеї. тобто тієї ролі, яка на неї покладається історією. Як справедливо зазначає П.Кононенко, національна ідея має ряд суспільно-мобілізуючих функцій. Вона покликана чітко визначити:

а) місце української нації в глобальному просторі та часі;

б) науково обґрунтувати погляди на витоки нації та основні віхи її історії;

в) обґрунтувати загальнонаціональну стратегію розвитку, яка була б близькою, зрозумілою і привабливою для всього суспільства або його переважної більшості на найближчу і більш віддалену перспективу;

г) віднайти взаємозв’язані загальнонаціональні цінності та вартості різних соціальних, вікових і етнічних груп, тобто сприяти внутрінаціональному порозумінню і злагоді.

До сказаного варто додати, що реалізація цих функцій має не тільки внутрішнє, але й зовнішнє (міжнародне) спрямування, оскільки мова йде про міжнародне співробітництво, національну безпеку і захист держави, створення оптимального міжнародного іміджу України. Не варто забувати, що мільйони українців живуть за межами материкової України, на всіх, без винятку, континентах світу, для переважної більшості яких притаманна національна ідея, усвідомлення того, що вони є представниками великого, гордого і винятково працьовитого народу, який відновив свою державу і поступово інтегрується у світове співтовариство.

Підсумовуючи сказане, варто ще раз наголосити, що українська національна ідея – це символ нації, проект її майбутнього. Вона невіддільна від етногенезу і націєтворення українців, потужний засіб їх консолідації та самоствердження. Як предмет наукового пізнання вона носить комплексний характер, має своє минуле, сучасне і майбутнє, виступає як система і цілісність у часовому і просторовому вимірах, а тому може бути всебічно осягнута і ґрунтовно досліджена з позицій українознавства як інтегрованої системи знань про Україну й українство. За визначенням П.Кононенка, головними концентрами цієї системи виступають: Україна-етнос, Україна-природа (екологія), Україна-мова, Україна-нація, Україна-держава; Україна-культура; Україна-ментальність, Україна-доля,Україна-історична місія. Системний погляд на національну ідею через призму цілісності цих концентрів плідно реалізує своїми дослідженнями творчий колектив Науково-дослідного інституту українознавства, очолюваний Петром Петровичем Кононенком. Численні наукові доповіді академіка, його праці з українознавства, в тому числі недавно оприлюднена монографія «Національна ідея, нація, націоналізм», не тільки помітно збагатили знання з історії формування національної ідеї, її суті, змісту, функцій та історичної місії, але й започаткували принципово новий, системний підхід до її дослідження. Багаторічна і самовіддана науково-педагогічна праця та громадсько-політична діяльність П.Кононенка, його патріотичне подвижництво – блискучий взірець чесного служіння Україні, українській національній ідеї, приклад невтомного втілення її у життя.

  • Чинники періодизації українознавства

Петро Петрович Кононенко – відомий українознавець, академік Академії наук вищої школи, директор Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України виділяє шість періодів розвитку українознавства.

Найдавнішими історичними свідченнями першого періоду постають: «Велесова книга» ( про події V – VIII ст. н. е.) та «Літопис Аскольда» (про події 860 – 867 років). Вони розкривають процес формування родів та племен, їхнього світосприймання, зв’язки з іншими народами. Як зазначає науковець,особливістю цього періоду є те,що висвітлюється питання «Звідки пішла руська земля, хто в ній першим почав урядувати, як руська земля постала».

Другий період пов’язаний з розквітом Київської держави. На цьому етапі здійснюються і перші кроки до власного самоусвідомлення, розвивається усна народна творчість, літописання ( Київський, Галицько- Волинський літописи), оригінальна і перекладна церковна література

(«Києво-Печерський патерик»), відомі пам ’ятки правової культури

(«Руська правда»), «Слово о полку Ігоревім». У цей період у писемному вигляді фіксується назва «Україна» (Іпатіївський літопис 1187 р.).

Третій період – (XIV – XVIIст.) пов’язаний з утвердженням тенденції в розвитку української еліти, орієнтації на Європу , розвитком наукових , освітніх, релігійних центрів, соціально-економічної системи .

Четвертий період – ХІХст.знаменитий тим, що починає формуватися наукова теорія та система українознавства зусиллями

М.Максимовича,П. Куліша , М. Костомарова , О.Потебні ,М. Драгоманова, М. Грушевського та інших видатних українців, які присвятили своє життя і діяльність національній ідеї.

П`ятий період – ХХ ст. – завершує процес оптимізації формування українознавства як інтегрованої цілісної системи. Важливу роль відіграють наукові центри та товариства як в Україні так і за її межами. Особливо варто відзначиити Наукове товариство ім.Т. Г. Шевченка, яке очолював з 1897 р. М. Грушевський спочатку у Львові, а згодом у Києві.

Особливість цього етапу ще й у тому,що активному розвитку українознавства сильно протидіяв політичний режим Радянського Союзу, як Україні та світовому українству.

Шостий період еволюційного розвитку українознавства пов̓язаний з незалежністю та розвитком України як суверенної соборної держави і охоплює період з кінця 80-их років ХХ ст.

Сьогодні українознавство виконує роль інтегруючої навчально- виховної дисципліни освіти України.

Запитання для самоконтролю

1.Назвіть природні та етносоціальні передумови формування й

розвитку українознавства.

2.У чому полягають мета і завдання українознавства в розвитк

українського народу?

3.Яке значення має дослідження національної ідеї в українознавстві?

4.Охарактеризуйте зміст і структуру українознавства, особливост його

вияву як єдиної системи концентрів знань. 5.Вкажіть найважливіші чинники періодизації українознавства.

Схожі статті
Гість, залишиш коментар?