Завдання до уроку: 1) Прочитай текст, наведений нижче. 2) Переглянь відео до уроку. 3) Дай письмову відповідь на запитання та надсилай фото-звіт у Viber:
Що потрібно зробити сьогодні для збереження та розвитку української культури?
Природу визначають як все, що не є результатом людської діяльності. А середовище, яке утворюється людьми з метою самозбереження, визначається як культура або «друга природа». Спочатку слово «культура» (з лат. – обробіток, вирощування, догляд) стосувалося землеробства, потім й інших процесів. Кинувши зерно у розоране поле, людина культурно прив’язала себе до землі не тільки як природного, а й соціального явища. Виник феномен осілості, коли оселею стала не тільки хата, а й територія роду, племені, етносу.
Отже, культура постає як людський витвір, як перетворення природного середовища у людську екологію та економічний простір – поля, пасовища, садиби, промислу.
Залежно від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури:
– матеріальна культура – перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей; створення штучного середовища для проживання; сукупність усіх матеріальних цінностей, створених певною культурою, її уречевлена складова (всі речові пам’ятки та всі речі: будинки, одяг, взуття, посуд, зброя, предмети побуту, знаряддя праці тощо).
– духовна культура – це своєрідний «продукт» суспільного розвитку, що продукує свідомість, створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє інтелектуальні та емоційні потреби (міфи, релігія, усна народна творчість, наука, філософія, мистецтво тощо).
Культура – це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (ніколи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння певною галуззю знань або діяльності (культура виробництва, культура праці, культура мовлення, правова культура, моральна культура, культура побуту тощо).
Історичні етапи формування української культури
Історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи автохтонним (корінним) на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав державні форми свого життя. Історичні етапи становлення й розвитку української культури:
Перший – від її витоків і до прийняття християнства. Витоки української культури губляться в сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов’язана з його історією. Стоянки первісної людини з’явилися тут у часи раннього палеоліту. Фінал кам’яного віку позначився небувалим злетом трипільської культури, що залишила глибокий слід в українській культурі (IV тис. до н. е. – 2350 р. до н. е.) – побут трипільців нагадує пізніший український побут. Епоха бронзи і раннього заліза представлена калейдоскопом археологічних культур. В цей час прийшла на нашу територію індоєвропейська спадщина з патріархальною традицією. Тоді ж починається й етногенез слов’ян.
Другий – культура княжої доби. Держава з моменту свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної європейської цивілізації.
Третій – литовсько-польська доба. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (Люблінської унії), українські землі поступово переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалася ж засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Україна під Річчю Посполитою: з одного боку – поширення західної культури, а з іншого – поляки стали гнобителями руської віри, традицій, руської мови, позбавляли українців їхніх прав.
Четвертий – козацько-гетьманська доба. Новий історичний контекст – зумовлений закінченням визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає чинник національної державності (проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні). Розвиток української культури в цей період виступає як процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов’язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й Бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., стає козацтво.
П’ятий – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX ст. Цей час отримав в літературі назву національно-культурного відродження і, разом з тим, це період «неволі й переслідувань» нашої культури, період її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Але упродовж XIX і початку XX ст. українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, створивши такі художньо-естетичні цінності, які вивели її на рівень світової.
Шостий – час нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами (від початку XX ст. до кінця 1980-х років). Характеризується успадкованими від попередніх періодів злетами і руїнами у розвитку української культури, коли вона була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягав у тому, що вона, як і в давні часи, втретє втратила свою духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація, у цей час – постійне нищення духовної еліти (від репресій 1920-30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювалися до кінця 1980-х років). Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури, завдяки сильній народній компоненті, але все ж відсували її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис меншовартості та провінційності.
Сьомий – триває в нових історичних умовах (від початку 1990-х років і до сьогодення). Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ, він витворив свою унікальну національну культуру. Акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед культурою, яка вперше здобула можливість творитися й розвиватися як національна культура. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють з оптимізмом говорити про її майбутнє.
