Початок «холодної війни». Міжнародні відносини в 1950—1980-ті рр. - 11 клас

Завдання:

Початок «холодної війни». Частина І

1.«ХОЛОДНА ВІЙНА»

Британський письменник Джордж Орвелл у статті «Ти та атомна бомба», надрукованій у жовтні 1945 р., уперше назвав тогочасне протистояння між США та СРСР «холодною війною». Поняття набуло поширення. Офіційно його вперше використав у промові радник президента США Гаррі Трумена Б. Барух у квітні 1947 р.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із промови В. Черчилля у Фултоні (США) 5 березня 1946 р.

...Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент опустилася залізна завіса. За цією лінією зберігаються всі цінності давніх держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія — усі ці славнозвісні міста й населення в їхніх районах перебувають у радянській сфері та всі підпорядковуються в тій чи іншій формі не лише радянському впливу, але й значною мірою контролю Москви, що зростає...

Комуністичні партії, які були дуже незначними в усіх цих східних державах Європи, досягли виключної сили, набагато більшої за їх численність, і прагнуть усюди встановити свій тоталітарний контроль. Поліцейські уряди переважають майже в усіх цих країнах, і до сьогодні... у них не існує справжньої демократії.

...Наша давня доктрина рівноваги сил застаріла. Ми не можемо дозволити собі покладатися на незначну перевагу в силах, створюючи тим самим спокусу для випробування сил...

1. Обговоріть у парах, сформулюйте та презентуйте класу свою думку щодо того, як автор розумів «залізну завісу», що з'явилася в Європі? 2. Якою була, на думку В. Черчилля, влада в країнах, контрольованих СРСР? 3. Чому промовець вважав доктрину «рівноваги сил» застарілою?

«Холодна війна» — поняття, що позначає глобальне економічне, ідеологічне й військово-політичне протистояння між СРСР із його союзниками та США, країнами Західної Європи з їхніми союзниками, що тривало із середини 1940 і до початку 1990-х рр.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Поняття «холодна війна» вперше застосував кастильський принц Хуан Мануель у XIV ст. Розмірковуючи про перебіг Реконкісти (боротьби між християнами та мусульманами) на Піренейському півострові, він поділив війни на «гарячі» та «холодні». «Гарячі війни» закінчуються загибеллю держав або миром. «Холодні війни» не приносять миру й честі тим, хто їх розпочав.

На думку деяких дослідників, «холодна війна» стала третьою та останньою у XX ст. світовою війною. З одного боку, вона мала ознаки справжньої світової війни, яка завершилася перерозподілом світу на користь переможця й крахом держав, які зазнали в ній поразки. З іншого — у «холодній війні» переважно застосовували надзвичайно жорсткі засоби невійськового протистояння в економічній, ідеологічній, політичній і технологічній сферах. Застосування цих засобів визначило форми, масштаби й наслідки цього глобального протистояння, які часто були поза межами світової війни.

У «холодній війні» обидві сторони уникали відкритого конфлікту, усвідомлюючи його непередбачуваний результат через відсутність абсолютної переваги сил. Так, на початковому етапі «холодної війни» США утримували монополію на ядерну зброю, але не мали засобів її доставки, здатних подолати радянську протиповітряну оборону. У Європі СРСР переважав у звичайних озброєннях. Після появи в 1949 р. у СРСР ядерної зброї, а пізніше балістичних ракет як засобів її доставки військове суперництво обох держав перейшло на новий рівень.

2. ПЕРЕДУМОВИ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

 Період 1947—1953 рр. визначають як початковий етап «холодної війни». США та СРСР готувалися до військового конфлікту.

У липні 1947 р. у США було надруковано статтю керівника відділу Державного департаменту Дж. Кеннана «Витоки радянської поведінки», де він виклав свою «стратегію стримування». За задумом автора, вона мала забезпечити підтримання миру у світі на основі неуникненості тотальної відплати противнику у випадку, якщо він завдасть першого удару. Стаття увійшла в історію як «меморандум Дж. Кеннана» і стала основою радянсько-американських відносин й усієї світової політики другої половини XX ст. Цей документ започаткував розробку стратегії США щодо СРСР. Водночас на початковому етапі «холодної війни» обидві країни намагалися якомога швидше поширити свій вплив на країни, які ще не визначилися, поки цього не зробив противник.

У лютому 1947 р. британська влада повідомила американській, що не здатна самостійно надавати підтримку Греції та Туреччині. Це могло призвести до поширення радянського впливу на ці країни. У березні 1947 р. президент США Г. Трумен звернувся з посланням до Конгресу, де оцінив ситуацію як небезпечну для США і попросив виділити 400 млн доларів для підтримки урядів Греції і Туреччини та фінансування відправки туди військового контингенту. Заява президента містила положення, що стали провідними для зовнішньої політики США й увійшли в історію як «доктрина Трумена». Її сутність полягала в наданні підтримки США вільним народам, які чинять опір агресії.

Доктрина — філософська, політична або правова теорія, релігійна концепція, вчення, система уявлень, керівний теоретичний або політичний принцип.

У червні 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл оприлюднив програму економічної допомоги постраждалій від війни Європі. Пізніше ця програма отримала назву «план Маршалла». На допомогу країнам, що його прийняли, було виділено 13 млрд доларів (125 млрд доларів за сучасними цінами). Попередньою умовою надання допомоги було усунення комуністів зі складу урядів. До 1948 р. комуністів у жодному уряді країн Західної Європи не стало. У здійсненні «плану Маршалла» взяли участь 17 західноєвропейських країн. Основну частину допомоги отримали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина та Нідерланди.

«План Маршалла», крім допомоги європейській економіці, мав на меті сприяти розвитку США, надавши їм можливість позбавитися надлишку капіталів і створити у Європі платоспроможні ринки для збуту своєї продукції. Одночасно із цим він відповідав стратегічній меті «доктрини Трумена».

СРСР та союзні з ним країни засудили «план Маршалла» як спробу підпорядкувати Європу політиці США. Проте радянське керівництво вбачало в ньому перш за все загрозу своєму впливу на Центрально-Східну Європу. Країни Центрально-Східної Європи висунули гасло орієнтуватися на власні сили та допомогу СРСР. Країни Західної Європи, які прийняли «план Маршалла», досить швидко відбудували економіку й самі почали конкурувати зі США на світових ринках.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із промови президента США Г. Трумена в Конгресі 12 березня 1947 р.

...Я вважаю, що Сполучені Штати мають підтримувати вільні народи, які чинять опір агресії збройної меншості або зовнішньому тиску. Я вважаю, що ми мусимо допомогти у звільненні народів, щоб вони могли самі вирішувати власну долю. Я вважаю, що наша допомога має бути перш за все економічною й фінансовою, може призвести до економічної стабільності й у такий спосіб зробити свій вплив на політичні процеси... Ми не можемо дозволити зміни в рівновазі сил на порушення статуту Організації Об'єднаних Націй такими методами, як примус або агресія.

Обговоріть у парах, сформулюйте та презентуйте класу аргументоване судження щодо того, у чому полягає сутність «доктрини Трумена».

«План Маршалла» призвів до загострення німецького питання. Три західні окупаційні зони Німеччини, які його прийняли, протистояли радянській зоні. У грудні 1947 р. американська газета «Нью-Йорк геральд трибюн» писала: «Ера Ялти завершилася. Поділ Німеччини дасть нам можливість свободи дій із включенням Західної Німеччини до системи західних держав».

3. ОСНОВНІ КОНФЛІКТИ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

 У 1948—1949 рр. спалахнула Перша берлінська криза. У червні 1948 р. в західних та радянській зонах почали впроваджувати окремі грошові реформи. При цьому радянська влада висунула вимогу включення західних секторів окупації Берліна у фінансову систему радянської зони.

Отримавши відмову, радянська окупаційна адміністрація розпочала блокаду Західного Берліна. У відповідь держави Заходу організували з ним повітряний міст. Кожні п’ять хвилин на його аеродромі приземлявся американський військово-транспортний літак. Усього в блокований Західний Берлін було перевезено понад 2,3 млн т вантажів. Обидві сторони не пішли на загострення конфлікту, оскільки це створювало загрозу початку нової війни в Європі. Однак вступити в переговори, що можна було сприйняти як вияв слабкості, вони також не побажали. Блокада Західного Берліна стала символом конфронтації, призвела до формування уявлень про США як рятівника західної цивілізації та посилила негативне ставлення до СРСР.

Через Берлінську кризу обговорення питання про створення єдиної Німеччини було зупинено більш ніж на 40 років. У 1949 р. західні зони окупації утворили Федеративну Республіку Німеччини (ФРН), а східні — Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Західний Берлін став автономним самоврядним містом, зв’язаним транспортним коридором із ФРН.

Іншим конфліктом, який поставив США та СРСР на межу збройного протистояння, стала війна в Кореї 1950—1953 рр.

Після завершення Другої світової війни Корею було поділено по 38-й паралелі на радянську та американську окупаційні зони. Коли окупаційні війська було виведено, владу в Північній Кореї здобули комуністи, яких підтримував СРСР; уряд Південної Кореї орієнтувався на союз зі США. При цьому обидва режими прагнули об’єднати Корейський півострів під своєю владою. У червні 1950 р. північнокорейські війська перетнули 38-му паралель і розпочали війну.

У війні в Кореї на боці півдня під прапором ООН діяли сили США та їхніх союзників, на боці півночі — китайські війська й радянські військові радники. Війна точилася зі змінним успіхом до 1953 р. Вона стала найнебезпечнішим конфліктом цього періоду «холодної війни». Генерал армії США Д. Макартур (командувач військ ООН, які діяли на півдні Корейського півострова) наполягав на тому, щоб завдати ядерного удару по Китаю. Однак президент Г. Трумен не бажав поширювати конфлікт за межі півострова й створювати цим привід до ядерного конфлікту із СРСР.

4. УТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ (НАТО) ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ВАРШАВСЬКОГО ДОГОВОРУ (ОВД)

 Реальністю післявоєнної Європи став її розкол на два угруповання держав. На одному боці були ті, хто обрав «план Маршалла» і співробітництво зі США, на іншому — країни, які прийняли соціалістичну модель розвитку та зближення із СРСР. На Європейському континенті, як і в інших регіонах світу, розпочалося формування системи військово-економічних і політичних союзів, які протистояли одне одному. США та СРСР як «центри сили» біполярного світу були основою кожного з них.

Восени 1947 р. утворилося Комінформбюро (Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій). Воно стало структурою, через яку радянське керівництво здійснювало політичний та ідеологічний контроль за діяльністю правлячих комуністичних і робітничих партій країн Центрально-Східної Європи та неправлячих комуністичних партій Франції та Італії.

У 1948 р. СРСР уклав із більшістю країн Центрально-Східної Європи договори про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу. У березні 1948 р. як відповідь на це з’явився Західний союз. Його учасниками стали Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Країни взяли зобов’язання надавати одна одній військову допомогу в разі загрози їхнім інтересам. У випадку радянської агресії згідно з договором військові сили союзників мали діяти спільно. Цей союз не міг урівноважити військові сили в Європі, проте став сходинкою до співпраці зі США. Члени Західного союзу усвідомлювали, що власних сил недостатньо, і звернулися до США та Канади з пропозицією вступити до нього.

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні представники урядів Бельгії, Великої Британії, Франції, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Нідерландів, Норвегії, Португалії та США підписали Північноатлантичний договір, за яким утворився новий союз — Організація Північноатлантичного договору (НАТО). До нього додавалися угоди про взаємодопомогу між державами — членами союзу. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, а три роки по тому — ФРН.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) — міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз 29 держав Північної Америки та Європи, які прагнуть досягти мети Північноатлантичного договору 1949 р. У 2018 р. за Україною визнано статус країни-аспіранта на шляху приєднання до союзу.

СРСР ставився до НАТО як до «агресивного блоку», створеного державами Заходу з ініціативи США й спрямованого проти країн «соціалістичного табору». Геополітичною противагою НАТО стала заснована в 1955 р. Організація Варшавського договору (ОВД). Її утворили Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР, підписавши у Варшаві Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу.

Договір визначив появу військового союзу соціалістичних держав за провідної ролі СРСР і закріпив біполярність світу на 36 років. Підписання договору стало відповіддю на вступ ФРН до НАТО. 

Міжнародні відносини в 1950—1980-ті рр. Частина ІІ

1.ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ

Перший спалах «холодної війни» другої половини 1940 — початку 1950-х рр. призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла лінія протистояння між наддержавами. Частина із цих конфліктів не вщухла до сьогодні. Одним із найбільш небезпечних був конфлікт у Кореї (1950—1953 рр.). Хоча його вдалося зупинити, сторони досі перебувають у стані війни. Лише у 2018 р. з’явилися перспективи миру після зустрічі президента США Д. Трампа і лідера Північної Кореї (КНДР) Кім Чен Ина. Також на зустрічі президентів Південної і Північної Кореї було досягнуто домовленості про підготовку до підписання мирних договорів.

Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому Сході, який триває й зараз. Залишається чимало країн, які бажають знищення Ізраїлю.

У 1940-х рр. виник конфлікт на півострові Індостан. Після декількох кровопролитних війн між Індією та Пакистаном останнім часом намітилося прагнення досягти примирення.

Також у 1940-х рр. Велика Британія, Франція, Нідерланди розпочали колоніальні війни, які з перервами точилися до початку 1960-х рр., поки великі колоніальні держави остаточно не змирились із втратою колоніальних володінь. Найбільш криваві й тривалі війни в 1940—1950-ті рр. вели Франція в Індокитаї та Алжирі, Нідерланди в Індонезії, Велика Британія в Малайзії.

2. ПОСЛАБЛЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ

На початку 1950-х рр. відбулися зміни в керівництві США і СРСР, що позначилося на зовнішньополітичному курсі цих країн.

У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини щодо чорноморських проток. Було нормалізовано відносини з Югославією, розірвані в 1948 р. після конфлікту між Й. Броз Тіто і Й. Сталіним. Було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У 1954 р. в Женеві (Швейцарія) була підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї, чим покладено край намірам Франції щодо відновлення колоніальних володінь у Південно-Східній Азії.

XX з’їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. У країні почалася «відлига», у тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955—1960 рр. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку СРСР скоротив військовий бюджет і збройні сили (приблизно 3,98 млн осіб). Було ліквідовано військові бази в Порт-Артурі й Порккала-Удд.

Суттєві зміни відбулися і у відносинах між СРСР та країнами Заходу. У 1955 р. представники СРСР, США, Великої Британії та Франції підписали Австрійську державну угоду. Австрія була проголошена незалежною й нейтральною, із її території виводилися окупаційні війська.

У 1955 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. — із Японією, і між ними встановилися нормальні дипломатичні відносини та економічні зв’язки.

У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду М. Хрущова до США. Вдалося розблокувати діяльність ООН — до її складу було прийнято 16 нових країн.

У відносинах між соціалістичними країнами також відбулися зміни. СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного СРСР партнера. Відносинам СРСР зі східноєвропейськими країнами було надано вигляд рівноправних.

3. РУХ НЕПРИЄДНАННЯ

У квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) 29 країн Азії та Африки, що здобули незалежність, скликали конференцію, яка схвалила принципи мирного співіснування й співробітництва держав із різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю й назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю.

Країни — учасники конференції виробили такі основні принципи своєї політики:

• незалежна від наддержав політика;
• підтримка національно-визвольних рухів;
• позаблоковий статус;
• заборона використання своєї території для іноземних військових баз.

Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що здобули незалежність.

З ініціативи прем’єр-міністра Індії Дж. Неру, президента Югославії Й. Броз Тіто, президента Єгипту Г. А. Насера та інших у вересні 1961 р. в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, яка поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість із яких вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.

Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. Із 1973 р. конференції Руху неприєднання проводилися регулярно кожні три роки. Після розпаду СРСР Рух втратив сенс свого існування.

4. НЕСТІЙКІСТЬ ПОСЛАБЛЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ

 в 1950-ті рр. ВІДНОВЛЕННЯ КОНФРОНТАЦІЇ

Зміни в міжнародних відносинах призвели до деякого послаблення біполярності світу. Разом із тим вони не зламали логіку «холодної війни» і військово-блокового мислення. Так, були зірвані домовленості між СРСР і Німеччиною та Японією щодо укладення мирних договорів. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО. Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р. СРСР та його союзники підписали Варшавський договір і тим самим остаточно оформили створення військово-політичної організації на сході Європи.

У Західній Європі в 1950-ті рр. відбувалося становлення ідеї європейської єдності. Було створено ЄЕС, що остаточно знищило сподівання СРСР на прихід до влади в цих країнах прорадянських сил.

США та їхні союзники звикли до жорсткого стилю радянської дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР, зокрема про значне роззброєння, вступ СРСР до НАТО тощо.

Каменем спотикання щодо підписання угод ставало питання контролю. СРСР категорично заперечував допуск на його військові об’єкти будь-яких іноземних спостерігачів. Гонка озброєнь не припинилася, а навпаки, посилилася. З’явилися міжконтинентальні балістичні ракети й бомбардувальники, атомні підводні човни тощо.

У ці ж роки відбувався процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах.

У період правління Й. Сталіна перевагу віддавали китайському варіанту національного визволення, коли його очолювали комуністи. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї та Північного В’єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалося. У більшості країн, що здобули незалежність, комуністи не прийшли до влади. Новим лідерам Й. Сталін не довіряв.

М. Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що здобули незалежність. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Г. А. Насера в боротьбі з агресією Ізраїлю, Франції та Великої Британії.

Тим часом Захід перейшов від політики «стримування комунізму» до його «відкидання». У 1953 р. спецслужби США та Великої Британії здійснили переворот в Ірані, а в 1954 р. — у Гватемалі, щоб усунути від влади прорадянські сили.

Зрештою потепління відносин переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. — на Близькому Сході та в Угорщині, 1957 р. — у Сирії, 1958 р. — у Лівані, на Тайвані, 1961 р. — Друга берлінська криза, 1962 р. — Карибська криза тощо.

Перша причина відновлення конфронтації пов’язана із суб’єктивним чинником — особистими рисами лідера СРСР М. Хрущова як політичного діяча. Він був людиною надто емоційною й болісно реагував, коли його зусилля щодо покращення міжнародного становища не підтримувала й не сприймала з належним розумінням протилежна сторона. Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід, особливо коли висунуті Радянським Союзом пропозиції раптово змінювалися іншими. Такі дії СРСР країни Заходу розцінювали не інакше, як пропаганду. Негативну роль у відносинах із Заходом відіграла заява М. Хрущова про те, що він «поховає капіталізм».

Другою причиною стала поява ракетної зброї у СРСР, що загрожувало безпеці США, оскільки радянські лідери отримали можливість чинити силовий тиск.

Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить успішному економічному розвитку СРСР у 1950-х рр. Радянські лідери вважали це підставою для заяв, що рівень промислового виробництва у СРСР перевищить рівень виробництва в США, і найближчим часом капіталізм зникне як такий.

Четверта причина: у 1960 р. КПРС була проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона закріпила за собою право визначати «правильність» або «неправильність» курсу комуністичних урядів, що одразу призвело до конфронтації з Югославією та Китаєм.

П’ятою причиною став активний розпад у 1950—1960-х рр. колоніальної системи під ударами національно-визвольних рухів, які підтримував Радянський Союз. Так, він підписав 20 угод із молодими державами про співробітництво й надання кредитів.

Підтримка СРСР національно-визвольних рухів була сприйнята на Заході як спроба поширити радянську систему на весь світ і тим самим відірвати Захід від сировинних джерел. Блок НАТО за цих умов почав посилювати тиск на СРСР. У 1956 р. прийняли «доктрину взаємозалежності», а в грудні 1957 р. — рішення про розміщення в Європі ядерної зброї. США та їхні союзники почали силою зброї протидіяти змінам у країнах, які ще не були в зоні радянського впливу, і робили спроби повалити уряди, що були орієнтовані на співробітництво із СРСР. На початку 1960-х рр. ареною протидії стали ДРК та Південний В’єтнам.

5. ДРУГА БЕРЛІНСЬКА І КАРИБСЬКА КРИЗИ

Відносини між СРСР і США значно загострилися через проблему Західного Берліна. Це був відкритий анклав капіталізму всередині соціалістичної НДР. Таке становище викликало роздратування урядів НДР та СРСР. Із 1958 р. М. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, погрожуючи односторонніми діями. У травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію представників США, СРСР, Великої Британії і Франції на вищому рівні. Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції М. Хрущов ультимативно вимагав припинити такі польоти над територією СРСР. Президент США Д. Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Роботу конференції було зірвано. Не відбувся й візит Д. Ейзенхауера до СРСР. На зустрічі з новим президентом США Дж. Кеннеді у квітні 1961 р. у Відні (Австрія) М. Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза блокади міста. Керівництво США на цей випадок навіть підготувало план обмеженого ядерного удару по радянських військах у НДР. Спалахнула Друга берлінська криза.

19 серпня 1961 р. вздовж усього кордону Західного Берліна було збудовано загорожу, а потім стіну, яка стала символом «холодної війни». Оскільки блокади не було, США обмежилися незначною демонстрацією сили. Керівництво СРСР побачило в цьому свій безсумнівний успіх і з легкістю пішло на наступний крок, який викликав серйозну загрозу ядерної війни.

У 1959 р. СРСР визнав уряд Ф. Кастро, який прийшов до влади на Кубі, поваливши диктатуру генерала Ф. Батісти. У 1960—1961 рр. активно розвивалися торговельно-економічні відносини між СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на Американський континент і прорадянська орієнтація режиму Ф. Кастро викликали занепокоєння уряду США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Побоюючись прямої агресії з боку США на Кубу, остання домовилася із СРСР про розміщення на острові балістичних ракет із ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. Це призвело до кризи в радянсько-американських відносинах, що отримала назву Карибська криза. Вона стала кульмінацією «холодної війни». США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому постачанню на острів радянської зброї. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні та заявив, що завдасть відповідного удару в разі розв’язання війни. Роблячи таку заяву, керівництво СРСР сподівалося на те, що США відступлять. Американська влада не була зацікавлена у війні із СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко, і для його вирішення Дж. Кеннеді та М. Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність.

26—28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США було досягнуто домовленостей, згідно з якими Радянський Союз виводив із території Куби свої ракети й бомбардувальники Іл-28, а США мали зняти блокаду й надати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.

США мали вивести ядерні ракети з Туреччини. Пізніше на випадок необхідності в контакті між Кремлем та Білим домом було встановлено прямий телефонний зв’язок, так звана «гаряча лінія».

Карибська криза показала безперспективність політики з позиції сили й те, що зростання небезпеки ядерної війни може призвести до катастрофи. Вона змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а отже, безпечнішою.

СРСР почав проводити більш помірковану політику щодо підтримки революційних рухів у країнах «третього світу» і більше не загрожував застосуванням ядерної зброї. Карибська криза стала кульмінацією «холодної війни».

У 1963 р. між США, Великою Британією, СРСР був укладений договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі й під водою. Під час переговорів була втрачена можливість домовитися про заборону випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли згоди в питанні контролю. СРСР розцінював контроль як форму шпіонажу.

У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі.

Цими договорами було покладено край міжнародним відносинам, у яких переважали військово-політичні методи вирішення конфліктів між великими державами. Проте прогресу у відносинах не відбулося. Суперництво між країнами не припинилося, а лише перемістилося на периферію і набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували мирний процес.

6. РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ 1970-х рр. 

ГЕЛЬСІНСЬКИЙ ПРОЦЕС

 У 1970-ті рр. у міжнародних відносинах означилася розрядка. Її основними передумовами були:

• по-перше, між США та СРСР наприкінці 1970-х рр. було встановлено військово-стратегічний паритет;
• по-друге, у результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалося у згубності «балансування» на межі війни.

Розрядка 1970-х рр. заклала основи для подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона засвідчила можливість досягти домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963—1973 рр. їхньою характерною рисою стали методи мирного врегулювання конфліктів.

У липні 1968 р. був відкритий до підписання Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який набув чинності в 1970 р. На сьогодні його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та інші), які з різних обставин відмовилися підписати цей договір.

За умовами договору держави, які мають ядерну зброю, зобов’язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні й придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов’язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атомної енергії, але під контролем МАГАТЕ.

Розрядка — період у міжнародних відносинах (1970-ті рр.), для якого характерні ослаблення протиборства між СРСР і США й нормалізація відносин між ними, взаємні поступки й компроміси. У цей період вживали заходів з обмеження гонки озброєнь і розвитку співробітництва в різних сферах.

Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід до влади у ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних демократів на чолі з В. Брандтом. Попередні уряди ФРН у зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони не є остаточними, і відмовлялися визнавати НДР як суверенну державу. Така політика відповідала конфронтаційній схемі «холодної війни». У міру зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на сході. В. Брандт запропонував «нову східну політику», складовою частиною якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на цій основі відносин із СРСР і країнами Центрально-Східної Європи.

У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка ґрунтувалася на відмові німецької сторони від претензій на перегляд європейських кордонів.

3 вересня 1971 р. між СРСР, США, Великою Британією та Францією було досягнуто угоди щодо Західного Берліна, згідно з якою місто отримувало особливий статус і не мало належати ФРН.

Угоди також були укладені між НДР і ФРН, Польщею і ФРН, Чехословаччиною і ФРН. Усі сторони відмовлялися від взаємних територіальних претензій.

ЕТАПИ РОЗРЯДКИ

Ключовою подією розрядки стала Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ, із 1995 р. — Організація з безпеки та співробітництва в Європі, ОБСЄ), яка відбувалась у столиці Фінляндії Гельсінкі протягом 1973—1975 рр. Гельсінський процес проходив у три етапи:

I етап (3—7 липня 1973 р.). Нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрями роботи.

II етап (18 вересня 1973 — 21 липня 1975 р.). Експертна комісія підготувала основні документи наради з питань безпеки, економічних і гуманітарних проблем.

III етап (1 серпня 1975 р.). Керівники 33 європейських держав, а також США й Канади підписали Гельсінський заключний акт. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у відносинах.

Декларація містила такі принципи:

• повага до суверенітету;
• незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів;
• територіальна цілісність держав;
• мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи;
• повага до прав людини й основних свобод;
• рівність і право народів розпоряджатися власною долею;
• співробітництво між державами;
• сумлінне виконання зобов’язань із міжнародного права.

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 1980-х рр. не змогло пересилити значення Гельсінського процесу.

7. РЕЗУЛЬТАТИ РОЗРЯДКИ В РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКИХ ВІДНОСИНАХ

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулася нормалізація радянсько-американських відносин. У відносинах із СРСР адміністрація Р. Ніксона змінила доктрину «гнучкого реагування» на більш наближену до нових реалій — так зване «реалістичне стримування». Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Крім Декларації принципів, на НБСЄ було прийнято такі документи, як «Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища», «Співробітництво в гуманітарних та інших областях», «Питання безпеки співробітництва в Середземномор'ї», «Про заходи зміцнення довіри й деякі аспекти безпеки і роззброєння».

У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р. Ніксона до СРСР, під час якого були прийняті Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Уперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л. Брежнєва до США в червні 1973 р. керівники держав підписали угоду про запобігання ядерній війні.

Згідно з укладеними угодами були встановлені жорсткі обмеження щодо випробувань ядерної зброї. Ратифікація договору й угод була зірвана через нове загострення міжнародного становища наприкінці 1970-х рр.

8. РОЗРЯДКА І РЕГІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ

Процес розрядки поширився й на інші регіони світу. У 1971 р. у Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення за підтримки Індії після тривалої боротьби здобуло незалежність. На політичній карті Азії з’явилася нова держава — Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилася на регіональну наддержаву.

У 1972 р. Пакистан заявив про вихід із СЕНТО. У 1979 р. блок СЕНТО припинив своє існування.

У 1973 р. була укладена Паризька угода щодо В’єтнаму, яка зупинила пряму інтервенцію США проти цієї країни.

У той самий час на тлі розрядки продовжували виникати регіональні конфлікти. Розрив відносин між Китаєм і СРСР наприкінці 1960-х рр. призвів у 1970-ті рр. до нормалізації відносин між КНР та США. У 1971 р. Пекін таємно відвідав помічник президента США з національної безпеки Г. Кіссінджер, який домовився про візит у КНР президента США. Того ж року США зняли своє вето в Раді Безпеки ООН. Це дозволило КНР зайняти місце Китаю в ООН, яке до того часу належало представникам уряду Гоміндану, що зазнав поразки в громадянській війні й знайшов укриття на острові Тайвань під захистом США. Візит Р. Ніксона став сенсацією у світовій політиці. У 1979 р. було відновлено дипломатичні відносини на рівні послів.

Нормалізація відносин КНР зі США дозволила Китаю продовжити протистояння із СРСР, ареною якого стала Південно-Східна Азія. В’єтнам після об’єднання в 1975 р. посів чітку прорадянську позицію. У сусідній Кампучії в цей час до влади прийшли прокитайські сили — «червоні кхмери». Це спричинило загострення відносин між В’єтнамом і Кампучією, яке вилилось у збройний конфлікт. У січні 1979 р. в’єтнамські війська повалили владу «червоних кхмерів». Китай у відповідь здійснив напад на В’єтнам, але зазнав поразки (радянські війська в цей час були зосереджені в Монголії та перекинуті у В’єтнам).

У 1973 р. відбулася Семиденна арабо-ізраїльська війна, ініціатором якої були арабські країни. Основні бойові дії розгорнулися в районі Суецького каналу. Єгипетська армія, успішно переправившись через канал, завдала поразки ізраїльській армії, але сама опинилася в оточенні. У свою чергу, ізраїльська армія, форсувавши канал, активно просувалася на Каїр. У цей момент між Єгиптом та Ізраїлем було укладено перемир’я, і сторони відновили довоєнне становище. Ця війна переконала єгипетське керівництво в неможливості вирішити близькосхідну проблему воєнним шляхом. Спроба скликати міжнародну конференцію з питань близькосхідного врегулювання під егідою США і СРСР була невдалою. Тоді Єгипет пішов на укладення в 1979 р. сепаратного миру з Ізраїлем у Кемп-Девіді (США). Це стало серйозним ударом по позиціях Радянського Союзу на Близькому Сході.

Економічна криза 1970-х рр. і завершення процесу деколонізації позначилися на міжнародних відносинах. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своєю зоною впливу. Цим одразу скористався Радянський Союз, маючи на меті проникнення в нові регіони. Так можна оцінити прихід до влади уряду С. Альенде в Чилі (1971 р.), переворот в Ефіопії (1974 р.), прихід до влади прорадянських сил в Анголі й Мозамбіку після «революції гвоздик» у Португалії (1975—1976 рр.), об’єднання В’єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення прорадянських режимів у Лаосі й Камбоджі, квітневий переворот в Афганістані (1978 р.), утвердження режиму Д. Ортеги в Нікарагуа (1979 р.).

Зміна співвідношення сил на міжнародній арені викликала відповідні дії з боку США, що знову призвело до загострення «холодної війни». США організували воєнний переворот у Чилі (1973 р.), пішли на зближення з Китаєм, примусивши СРСР тримати значні сили на Далекому Сході. В Африці США та їхні союзники зробили ставку на ПАР, на режим С. Барре в Сомалі, на сепаратистські рухи в Ефіопії. У такий спосіб вони виснажували СРСР, який змушений був підтримувати прорадянські сили.

9. ЗРИВ РОЗРЯДКИ. ОСТАННІЙ СПАЛАХ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Розрядка не стала довгостроковою політикою. Не було подолано логіку «холодної війни» і підозрілість між великими державами. На згортанні розрядки позначилися економічне відставання СРСР і консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Чималу роль відіграла й економічна криза 1970-х рр., розцінена радянським керівництвом як криза капіталізму взагалі, якою потрібно скористатися для утвердження соціалізму в усьому світі. У протистоянні між Заходом і Радянським Союзом настала вирішальна фаза.

До кінця 1970-х рр. намітилося різке загострення міжнародного становища. Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на Гельсінські домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов’язання в гуманітарній сфері, Захід же не збирався відмовлятися від силового протистояння комуністичному блоку.

У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності у Східній Європі НАТО схвалила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3 % на рік протягом 20 років і розміщення у Великій Британії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет і ракет «Першинг-2».

У грудні 1979 р. СРСР здійснив інтервенцію в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанського руху. США, арабські країни, Китай надали йому значну військову допомогу. Дії СРСР засудила світова громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго (заборону) на продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни «соціалістичного табору» не підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно зірвано.

Наприкінці 1970-х рр. відносини між США та Іраном різко загострилися. У лютому 1979 р. в Ірані відбулася революція, у результаті якої було повалено монархію, і влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з аятолою Хомейні. Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу. Революція дала поштовх поширенню ідей ісламського фундаменталізму, поглибила протистояння між християнською та ісламською цивілізаціями. Почастішали випадки міжнародного тероризму.

Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США. Це призвело до падіння адміністрації президента Дж. Картера. Розвиток подій остаточно переконав американський уряд у необхідності проведення більш жорсткої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу здобув республіканець Р. Рейган, який пропонував відмовитися від розрядки та провести переозброєння американської армії.

Нова американська адміністрація схвалила стратегію «суперництва», згідно з якою планувалося розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науково-технічні досягнення, у яких США мають пріоритет. Ця стратегія була покликана забезпечити не тільки військову перевагу, але й економічне виснаження СРСР. У межах цієї стратегії була розроблена політика «прямого протиборства», яка передбачала рішуче використання військової могутності для досягнення політичних цілей. Важливою її особливістю є положення про підготовку США до розв’язання війн різних масштабів та інтенсивності.

23 березня 1983 р. Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива), яку назвали «Зоряними війнами». Програма передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично втрачають силу.

Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка анти-СОІ вимагала значних ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала хитрістю (адже СОІ не давала абсолютної гарантії захисту території США і їхніх союзників) і водночас провокацією США, щоб підштовхнути до розвалу економіку СРСР.

У 1980-х рр. основною ареною протистояння двох військово-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщували тут ядерну зброю першого удару, збільшували арсенали неядерних озброєнь. Зберігаючи відносний паритет, СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці у 3 рази, артилерії — у 6 разів, засобах протиповітряної оборони — у 5 разів. Блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоті. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішила протиставити нову оборонну стратегію, в основу якої була покладена ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника із застосуванням неядерних високоточних систем озброєння.

Поряд із загостренням становища в Європі тривало протистояння і в країнах «третього світу». Лінія протиборства між СРСР і США проходила через Афганістан, Центральну Америку й південь Африки.

Прихід до влади в 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, які отримали значну допомогу Куби і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі й Гватемалі непокоїли США. Вони організували та озброїли антисандіністський рух у Нікарагуа, переозброювали армії Сальвадору й Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.

В Африці ПАР, якій таємно допомагали США та інші країни, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти «прифронтових» держав — Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.

На початку 1980-х рр. знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. Цього разу ареною протиборства став Ліван, у якому точилася громадянська війна між християнським і мусульманським населенням. Ізраїльське керівництво намагалося шляхом короткочасної військової операції за допомогою ліванських християн знищити бази палестинців на півдні Лівану, із яких вони здійснювали напади на Ізраїль. Проте швидка операція не мала успіху. Ізраїльські війська, яким вдалося розгромити сирійську систему протиповітряної оборони в Лівані та авіацію, пов’язли в боях із сирійцями в долині Бекаа, у вуличних боях у Бейруті та сутичках із партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів із Лівану не сприяло спокою Ізраїлю: на їхнє місце стали загони проіранської організації «Хезболла» і ліванські партизани.

Уведення в Ліван миротворчих сил США, Великої Британії, Франції теж не принесло мир, а ще більше ускладнило становище в країні. США були втягнуті в бої із сирійцями і ліванцями. Спроба Лівану укласти мир на зразок Кемп-Девідського теж не вдалася. Ізраїльські війська були виведені з країни, крім 20-кілометрової зони на півдні Лівану. Американські, французькі, британські війська теж змушені були залишити країну. Події в Лівані вкотре переконали, що близькосхідний конфлікт можна вирішити лише мирними засобами.

У 1980-ті рр. тривала ірано-іракська війна. Незважаючи на причини, які її викликали, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США.

Через страх перед ісламською революцією, намагаючись розв’язати внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку С. Хусейн 22 вересня 1980 р. розпочав агресію проти Ірану. Він намагався захопити багаті на нафту південні райони країни, заселені переважно арабами. Спочатку воєнний успіх був на боці агресора. Влітку 1982 р. в результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набула запеклого позиційного характеру.

У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. У свою чергу, США через посередників постачали зброю Ірану. У США із цього приводу навіть спалахнув політичний скандал («Ірангейт»). Протиборчі сторони починаючи з 1985 р. намагалися завдати одна одній якнайбільших економічних збитків. Ірак почав бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану, Іран систематично обстрілював прикордонні міста, мінував води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування військової присутності великих держав у цьому регіоні та небувалої напруженості. Лише влітку 1988 р. за посередництва ООН була підписана угода про припинення війни.

Загострення міжнародного становища в першій половині 1980-х рр. було не менш потужним, ніж у 1950—1960-х рр. Як і раніше, протистояння супроводжувалося пропагандою. Радянський Союз закликав до миру й одночасно направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР «імперією зла» і закликав до «хрестового походу» проти комунізму. При цьому значно збільшилися ядерні потенціали країн. Найбільша кількість ядерних озброєнь була зосереджена в Європі: 20 тис. одиниць ядерної зброї, 25 тис. літаків, 120 тис. танків, 11 млн військовослужбовців. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без застосування ядерної зброї, Європа з її 200 атомними реакторами, розвиненою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилася б на руїни.

Яскравим прикладом такого безглуздя було знищення радянськими засобами протиповітряної оборони 1 вересня 1983 р. південнокорейського літака над островом Сахалін, у результаті чого загинуло 296 пасажирів.

ВИСНОВКИ

• У другій половині 1950-х рр. почалася нова фаза протистояння між СРСР і США. Географія протистояння поширилася на весь світ і навіть космос.
• Після Карибської кризи розпочався рух у бік здійснення узгоджених заходів щодо зниження ризику початку ядерної війни. Для країн — учасників «холодної війни» настав період розрядки. Ключовими на цьому шляху стали домовленості між СРСР і США про обмеження ядерних озброєнь (ОСО-1, ОСО-2), про системи протиракетної оборони тощо.
• Важливим здобутком розрядки стали врегулювання кордонів у Європі, взаємне дипломатичне визнання ФРН і НДР, прийняття їх до ООН, компромісне рішення щодо Західного Берліна. Кульмінацією розрядки в Європі став Гельсінський заключний акт (1975 р.).
• Розрядка не зупинила суперництво СРСР і США за вплив на інші континенти. Здійснена в 1970-ті рр. спроба СРСР зміцнити свій вплив у країнах Африки та Азії була сприйнята США як така, що суперечить духу розрядки. Приводом до зриву розрядки стали агресія СРСР в Афганістані та розміщення радянських ядерних ракет у Східній Європі. Почалася остання фаза «холодної війни».
• Радянська окупація Центрально-Східної Європи призвела до формування нових територіально-політичних реалій і загострення ситуації на континенті.
• Протистояння між США та СРСР отримало назву «холодна війна».
• Початковий етап «холодної війни» показав, яким жорстоким буде протистояння між двома «центрами сили».
• Поява НАТО і ОВД закріпила формування біполярного світу як нової геополітичної реальності.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Дайте визначення поняття «холодна війна». Укажіть її хронологічні межі. 

2. Які регіональні конфлікти стали складовою «холодної війни»? 

3. Укажіть роки Другої берлінської кризи. 

4. Яка криза часів «холодної війни» наблизила світ до вибуху ядерної війни? 

5. Коли виник Рух неприєднання? 

6. У якому році між СРСР і США було досягнуто паритету в озброєннях? 

7. Які радянсько-американські договори були підписані в роки розрядки? 

8. Що таке Гельсінський процес? Коли було підписано Гельсінський заключний акт? Які основні положення він містив? 

9. Чим було зумовлено загострення відносин між СРСР і США на початку 1960-х рр.? 12. Чому саме Берлін і Куба стали місцями найгострішого протистояння в роки «холодної війни»? 

10. Складіть таблицю «Міжнародні конфлікти початкового етапу "холодної війни"».(виконайте завдання у робочому зошиті і надішліть фото-звіт)