Мудрість

1.Мудрість – рівновага між почуванням, віруванням та мисленням.

Ми називаємо мудрою ту людину, яка здобула багато знань та зрозуміла істини про життя людей і навколишній світ. Але всі ці істини та знання не просто лежать в її голові мертвим тягарем. По-справжньому мудра людина вміє застосувати ці істини у своєму власному житті. А ще вона ладна ділитися ними з іншими. Адже інші люди теж потребують знань, щоб втілювати їх для себе.

Мудрець уміє розповісти про важливі речі так проникливо, щоб доторкнутися до душі співбесідника. Проте він розповідає не всім підряд, а тим, хто справді цього прагне.

Мудрість людини – це її розум, ерудиція, стриманість, тактовність. Також це вміння допомогти іншим, уміння приймати правильні рішення, вміння вийти зі складної ситуації. А ще узяти на себе відповідальність, коли це потрібно.

З давніх-давен люди в суспільстві поважали мудреців. До них приходили за порадами. Найчастіше то були старці, адже зазвичай люди набувають мудрості з роками. Але мудрістю може володіти й дитина, й молода людина, яка дивиться на світ чистими та ясними очима,яка безпосередньо та правильно відчуває закони навколишнього світу.

Люди завжди прагнуть здобути мудрості за допомогою вчителів, мислителів. Для цього вони тренують свій розум та інтуїцію. Вони читають мудрі книжки, спостерігають за оточуючими людьми та природою, займаються міркуванням або ж медитацією.

Мудрість – це неначе коштовне каміння. Але воно вартує більше, ніж діаманти та інші скарби. Недарма у біблейській притчі цар Соломон попросив у Бога саме мудрості, а не багатства чи чогось іншого.

Молитва Соломона про мудрість

1.Дай мені мудрість, що возсідає на престолі поруч тебе, і не відкинь мене з-поміж дітей твоїх.

2.Бо я – раб твій і син рабині твоєї, людина немічна, короткотривала, нездатний розуміти суд і закони.

3.Ба навіть якби хтось був досконалий між людськими синами, | а йому забракло б твоєї мудрости, він за ніщо вважався б.

4.І на свідоцтво їхнього зіпсуття народові, на правителя твоїм синам і твоїм дочкам.

5.Ти заповідав мені збудувати храм на твоїй святій горі і жертовник у місті, де ти перебуваєш, образ намету святого, який ти був споконвіку приготував.

6.З тобою мудрість, яка твої діла знає, яка була приявна, коли ти творив світ, яка відає, що твоїм очам приємне і що за твоїми заповідями праведне.

7.Зішли її з твого святого неба, пошли її від твого престолу слави, щоб була при мені й трудилась, щоб я пізнав, що тобі любе.

8.Вона бо все знає й розуміє, вона мене водитиме в моїх чинах мудро і мене берегтиме у своїй славі.

9.Тоді мої діла будуть тобі вгодні, і я судитиму народ твій справедливо, стану гідний престолу батька мого.

10.Яка бо людина може пізнати волю Божу? Або хто може збагнути, чого Господь хоче?

11.Бо ж міркування смертних нужденні, непевні задуми наші;

12.Бо тлінне тіло обтяжує душу, і земне шатро придавлює вельми клопітливий дух.

13.Ми ледве відгадуємо те, що на землі, з трудом знаходимо те, що в руках наших–а хто дослідить те, що на небі?

14.Волю ж твою хто знав би, якщо б ти не дав мудрости і не зіслав з висот твого святого Духа?

15.Так випрямлено стежки тих, що живуть на землі, і так навчились люди того, що тобі до вподоби, і мудрістю вони спаслися.

Мудрість – це те, чого не вистачає більшості сучасних людей. Власне, мудрих людей завжди було не дуже багато, і тому їх цінували, любили, і… ненавиділи. Давайте подивимося, що говорили мудреці про мудрість, і про інших мудреців. Отже, цитати і афоризми про мудрість .

Чим розум відрізняється від мудрості? або Чому бути розумним і бути мудрим – не одне і те ж?

Розум – достатньо широке поняття, яке включає в себе безліч інших характеристик (наприклад, інтелект чи знання) та виражає здатність до мислення. Інакше кажучи, розумна людина здатна мислити, аналізувати свої дії чи дії інших людей і робити певні висновки. До того ж розум зазвичай закладений у нас на генному (природному) рівні, тобто будь-яка людина із самого народження здатна мислити. Хоча аналізувати і робити конкретні висновки люди починають при досягненні певного віку.

Мудрість у свою чергу, дещо інше поняття, вона не дається нам відразу при народженні, але здатна накопичуватися протягом усього нашого життя. Людина стає мудрішою за допомогою отриманого від тих чи інших дій досвіду. Досвід та мудрість – поняття нерозривно позв’язані. Без досвіду не може бути й мудрості, адже ми вчимося на власних помилках, робимо висновки після того, як щось сталось, і таким чином накопичуємо в собі інформацію, та наступного разу в схожій ситуації діємо уже залежно від нашого досвіду (від тієї накопиченої інформації).

Розум у людей присутній від народження, але ніхто не забороняє також його накопичувати протягом життя навчаючись, здобуваючи нові знання. Мудрість приходить з роками, з досвідом. І не може молода людина бути мудрою, хіба що вона встигла за своє коротке життя зробити багато помилок та правильних вчинків.

Отже, можемо підбити такий собі невеличкий підсумок, що мудрість та розум – поняття різні і не варто їх плутати.

Мудрість – то досвід, розум – то знання та в деякою мірою інтелект. Далі на порядку денному – ще одне досить цікаве та неординарне питання.

Що важливіше розум чи мудрість?

Запитувати: що краще, бути розумним чи бути мудрим? – це до деякої міри те ж саме, що питати дитину, кого вона більше любить: маму чи тата. Але якщо вже заговорили про батьків, то скажемо, що найкраще – це розумний тато та мудра мама або навпаки. Для прикладу розглянемо таку ситуацію: двоє друзів переходять гірську річку. Один з них розумний – IQ зашкалює і черепна коробка тріщить по швах, другий – ні.

Хтось із них, неважливо хто, йде першим доки другий чекає на березі. І незалежно від того, наскільки він буде розумним чи акуратним, все одно існує ймовірність, що він помилиться при переході річки, наступить не на той камінь, не розрахує силу течії, оскільки вперше переходить цю річку, втрапить у вхід і промокне до нитки.

Але ж якщо так станеться, то другий, той, що чекав на березі проаналізувавши ситуацію, зробивши певні висновки та навчившись на помилках (благо що не своїх) вчинить мудро: піде вниз по течії до мосту і перейде річку без проблем. В результаті помилки одного – досвіду, а отже і мудрості наберуться обоє і в майбутньому будуть чинити завжди мудро, і що ще більш важливо, передавати цю мудрість іншим.

Знову невеличкий висновок: ти можеш бути просто мега-розумним, але все одно робити погані вчинки. Розум не підкріплений мудрістю, погано впливає на організм.

Проте найкращим буде гармонійне поєднання в людині як розуму так і мудрості. Та, на жаль, так не завжди буває, зазвичай людям притаманна якась одна якість, або взагалі жодної. Тому, поки молоді, навчайтеся розуму, а життя вас навчить мудрості.

На завершення притча:

Зустрів молодий хлопець мудреця і запитує в нього, як він став таким мудрим?

– Це завдяки моїм розумним рішенням, – відповів той.

– А звідки взялися ці розумні рішення?

– Вони з’являлися завдяки великому досвіду…

– А досвід тоді звідки тоді у тебе взявся?..

– А досвід я отримував завдяки своїм ДУРНИМ рішення

2.Народна мудрість в легендах, оповідках, фольклорі

Серед народної мудрості, українського фольклору чільне

місце посідають легенди, приказки, прислів’я, казки, оповідання, пісні, які вчать дітей любити й поважати своїх батьків та рідину.

Прислів’я і приказки

Про обов’язок дітей перед батьками

• Як батька покинеш, то й сам загинеш
• Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько
• Шануй отця, матір, будеш доголітен на землі”.
• Куля мине, а материне слово не мине
• Батькова та матчина молитва із моря викидає, а прокльони в калюжі топлять

Повага до рідних – Нема того краму, щоб купити маму. – Матері ні купити, ні заслужити. – Материн гнів, як весняний сніг, рано впаде та скоро розтане. – Добре й неньці, як дитина в славі. – Мати одною рукою б’є, а другою гладить. – Який кущ така й калина, яка мати, така й дитина. – Нема цвіту білішого, як на калині – На сонці добре сидіти, а коло мами добре жити. – Яка хата – такий тин, який батько – такий син. – Молодь багата мудрістю мами і тата. – Чоловік у домі голова, а жінка – душа. – Не навчив батько – не навчить і дядько. Думи

Хто скривдить батька чи матір, того сумління гризтиме все його життя. Саме таку ідею проголошує українська народна дума “Олексій Попович”, у якій “козак майстровий писар військовий” О. Попович просить прив’язати йому до шиї камінь і в морі втопити, заявляючи:

Од вас я гріхів більше маю: гей, що я ув охотне військо од’їжджав, З отцем, з матушкою опрощенія не мав, У груди отця й матінку стременем отпихав Старшого брата за рідного брата не мав, Що з города вибігав, Триста душ малих дітей розбивав, Кров безневинну християнську проливав А молодії жони за ворота вибігали, Маленькії діти на руки хапали, Мене, Олексія Поповича Гей, кляли – проклинали.

Пісні

Ідеал ставлення до батьків, братів і сестер виражений такими словами

народної пісні “Повів Івасько коня до води”.

І мене батько – ясний місяченько, І мене матінка – ясна зіронька. І мене братенько – ясне сонечко, І мене сестронька – ясна звіздонька У пісні «Рідна мамо», яку співав народнй артист України Назарій Яремчук оспівується рідна матінка, її доброта та ніжність її

Колискової пісні. Рідна,мамо. добра ти моя ненько. Мамо, мамо, вишенько біленька. Чуєш мамо? Горлиця мені знову Нагадала давню пісню колискову. Мамо, мамо! Горлиця, як ти, сива, Проліта крізь літа, Давнім спомином щаслива Чуєш, мамо? Більшого нема дива За пісні, що ти дала, як папороть цвіла.

Ще є дуже багато пісень, в яких відображена любов дітей до батьків, бабусь, дідусів: «Пісня про рушник», «Два кольори», «Мати наша, мати»та пісня на слова В. Симоненка:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. За тобою завжди будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. Можна вибрать друга і по духу брата. Та не можна рідну матір вибирати. Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину.

У пісні «У неділю рано-пораненько» висміюється син, який маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати він вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають незабаром з’їхатися, бо «будуть гості та все в бархатині», а неня «в подертій свитині». Знайшла мати притулок у дочки. Так коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:

Забрехали вражії собаки, – коли йде син матері прохати. «Іди, нене, тепера до мене… сталася причина у мене… Сталася у мене причина: Вмерла жінка – осталась дитина». «Бодай, брате, ще й хата згоріла, Як матінці нашій сидіть не до діла. А як буде та хата горіт, Явлю людям, щоб не йшли гасити, Як матінці нашій не до діла жити». Казки

Є багато казок, оповідань, в яких народ засуджує дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірний обов’язок перед ними. В українській народній казці «Невдячні сини» розповідається про невдячних синів, які не хотіли приймати до себе сивого, як голуба, батька, а пустили його жебраком по світу. За цей вчинок вони були покарані. Дуже гарно змальована любов до батьків в оповіданнях «Харитя», «Помічниця», казках «Названий батько», «Немає в мене мами», «Як Івась шукав синьої квітки», «Образливе слово», «Татова порада», «Батько та донька».

Легенди

Материнське серце

У матері був єдиний син – дорогий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чула, по краплині збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочки. Виріс син, ставний, гарний. Одружився з дівчиною предивної, небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила молода дружина свекруху,зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Але й це не заспокоїло красуню. Каже вона чоловікові: «Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей її серце і спали на повільному вогні». Не здригнулося серце в грудях сина, зачарувала його небачена краса дружини. Каже він матері: «Наказала мені дружина вбити вас мамо, вийняти з грудей ваших серце і спалити на повільному вогні. А не послухаю, піде від мене дружина. Не можу я жити без неї не можу не послухатись». Заплакала мати й відповідає синові «Ну що ж, сину, роби так, як велить серце».

Пішов син з матір’ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, вийняв з грудей серце. Поклав на жар. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла. Скрикнув син, закрив долонею обпечене обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло: «Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади серце материнське… Потім у вогонь покладеш» Заридав син, схопив гаряче материнське серце в долоні, уклав його в розкраяні груди, облив гарячими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. І таким всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, закрилися розкраяні груди, підвелася мати і притисла кучеряву голову сина до грудей. Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, стали двома могилами високими.

Легенда створена народною мудрістю. Немає любові, сильнішої за материнську, немає ніжності, ніжнішої за ласку і турботу материнську, немає тривоги, тривожнішої за безсонні ночі й незімкнуті очі материнські. «Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від факела материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасним полум’ям», – говорить українська мудрість. Синівська вдячність… Немає вищої радості для людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж вдячність дітей за добро і благо, створене батьками в ім’я їхніх сина й дочки, добра і блага. І немає гіркішого й сумнішого почуття для батьківського й материнського серця, ніж відчувати, що син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про все добре, зроблене для них матір’ю і батьком. У невичерпному джерелі народної моралі нам треба черпати духовну енергію справжньої людяності, дружби і товариськості, справжнього братства вільних людей. Народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові й відданості. Ось як, наприклад у легенді «Завжди розум навчить».

Колись старих людей, які вже нічого робити не могли, спускали на лубках у провалля, щоб дарма хліб не їли. А один чоловік дуже любив свого батька, й не виконавши жорстокого закону, заховав його в хліві та годував таємно. Через деякий час трапився недорід. Нічим людям сіяти. Старий побачив, що син чогось зажурився, розпитав про все й порадив зняти зі стріхи снопи, ще раз обмолотити їх і засіяти. Так син і вчинив. Зійшов у нього хліб найкращий, найбільша нива була засіяна. Всі люди допитуються, як він до того додумався.

Чоловік спочатку мовчав. Тоді розповів, що батько так навчив. З того часу люди перестали старих на лубках вивозити, а шанували до самої смерті, бо вони мудрі, життям биті, завжди розуму навчать. Ми всі запам’ятаймо таку істину: до рідних потрібно ставитись зі щирою любов’ю, повагою, чуйністю. Піклуйтеся про них, не завдавайте їм прикрощів, бережіть рідних – це найдорожче, що у вас є. Нехай ваші бажання виходять із можливостей батьків. Будь хорошою людиною – і ти забезпечиш щастя батькові й матері. Не допускай, щоб старість їхня була позначена горем. Нехай це буде метою усього твого життя.

3. Народна мудрість. Прикмети. Предмети-символи. Обереги

Протягом століть народ створював і удосконалював свої знання, певні морально-етичні норми. Головними чинниками моралі українців споконвіку були повага і любов до вільної праці, створення ідеалів добра, краси природи, гуманного ставлення до дарів природи. У цьому контексті, на підставі багаторічних спостережень у природі склався землеробський календар, сформувалися вміння передбачати погоду. Ці знання і вміння об’єдналися у великомасштабну категорію народних знань – народні прикмети.

Народні прикмети виникли на основі безпосередніх спостережень за навколишнім життям. Вони відзначаються влучністю вислову та лаконічністю, увібрали в себе світогляд народу, його багатовіковий досвід. Своїм змістом відображають найширші обрії побуту народу, його історію, культуру, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприймання, самого способу мислення, національної ментальності.

Вивченням народних прикмет займались: В.М.Гнатюк «Вибранні статті про народну творчість», М.Ю.Русин «Фольклорні традиції і сучасність»,І.Огієнко «Українська культура», «Дохристиянські вірування українського народу»,В.Скуратівський «Місяцелік», «Русалії».

Упродовж тисячоліть творилося сотнями поколінь українських хліборобів і скотарів унікальне, неоцінне поле України – величезний набуток культурного досвіду людства, світоглядні поняття, які знайшли відбиток у народних прикметах. пов’язаних з навколишнім світом:

• Якщо прийде Ілля, то наробить у полі гнилля.
• До Іллі мужик купається, а після Іллі і на кущі не сохне.
• Соловей співав усю ніч – перед гожим днем.
• На Юрія (5 травня) роса – не треба коням і вівса.
• На Василя (14 січня)на деревах біло, то буде і в коморі мило.
• Який день на Різдво – такий і на Петра.
• Стовп біля сонця взимку – на мороз, влітку – на посуху.
• Якщо сонце сходить в тумані – буде тихо і душно.
• Духота під час сходу сонця означає, що під вечір задощит.
• Не лягай спати перед заходом сонця – матимеш страшний сон.
• Глухий грім – на тихий дощ.
• Якщо вода дуже шумить у горах – буде непогода.
• Вода потемніла в річці – перед грозою.
• Висока крута веселка – на погоду, низька і смугаста – на дощ.
• Вечірня веселка обіцяє добру погоду, а ранкова на заході – мокру.
• Червона веселка – спека і вітер.

Оберіг

Обереги – наші прадавні символи-захисники, знаки віри у вище заступництво. Символи-обереги втілювались у побутових речах, про них складалися легенди.

Вишитий рушник, вишита сорочка, писанка, лялька, віночок, калина, верба, лелека – без них важко уявити нашу Україну. Саме з оберегів починається для кожного Батьківщина.

Хатні обереги

Хата традиційно була не тільки місцем, де родина проводила більшу частину свого життя, але й вогнищем, довкола якого зберігалися давні й прекрасні традиції. Кожна деталь житла виконувала, окрім практичних, і оберегові функції. Все, що наповнювало оселю – стіл, піч, мисник, колиска, сволок, поріг, навіть призьба, – мало глибоку символічну обрядово-ритуальну доцільність.

Людина вірила: якщо дотримуватися давніх форм звичаєвої практики – постійно тримати рушники над вікнами й дверима, прикривати стіл скатертиною, не гойдати порожньої колиски або ж оздоблювати писанкою покуть – то в оселі буде злагода, статки, обходитимуть злі сили й духи. Відповідно до цього старші члени родини привчали своїх дітей ретельно виконувати ці та інші приписи, котрі згодом ставали внутрішньою потребою.

Оберіг вірності й любові – рушник

Оберіг української родини. І у горі, і у радості він завжди поряд. Не знайдете ви сьогодні української родини, у якої не було б рушника.

Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.

Рушник на стіні! Не було, здається, жодної оселі на Україні, яку б не прикрашали рушники. І хоч яке б бідне не було життя господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли рушники. Вони були обличчям оселі і господарів.

Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.

Мати навчала дочку: «Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!»

Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи:

«Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!»

Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили вшановувати матір та народжену дитину, пов’язували старостів під час сватання, робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. А починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п’ятницю, суботу.

Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.

Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала «Пісня про рушник»А. Малишка.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля.

Рушником перев’язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.

В усі часи вишитий рушник служив оберегом. Ще за стародавніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду. Клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину.

З приходом християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. З часом з’явилося багато обрядових рушників. На вишитий рушник приймала повитуха немовля, проводжала мати сина у солдати і у хвилину прощання оповиває свою кровинку рушником.

На заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев’язувала сватів рушниками. І в день весілля ставали наречені на вишитий рушник.

Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті.

З рушником українці зустрічали гостей. А на ньому – духмяна паляниця.

Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його призначення найрізноманітніше: святкові й буденні, обрядові й побутові… Окремі види рушників використовувалися лише в певних обрядових дійствах.

Традиційний український рушник супроводжував людину впродовж усього життя – од колиски і до домовини. Ним благословляли на щасливу життєву долю, скріплювали обряд кумівства (похрестини), дарували в далеку дорогу; якщо юнак йшов до війська, обнадіювали на щасливе повернення. Спеціально виготовленими рушниками дівчина, давши згоду на шлюб, пов’язувала сватів, а на весіллі – родину молодого. Зрештою, цим обрядовим виробом поєднували наречених, вони мали стати на рушничок, себто дати одне одному клятву на подружню вірність.

Давньою і напрочуд шляхетною традицією було в нашому народі стрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на рушнику. З ним входили в оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату. Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; нарешті, ними обв’язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.

В усіх цих дійствах та обрядах рушники виконували винятково важливі функції, їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам’ять про близьку людину.

У давні часи не було в Україні жодної оселі, не прикрашеної рушниками. В народі з цього приводу казали: «Хата без рушників, що пустка – там нечистий живе». Тому в будні і свята образи, родинні фотографії, стіни, надвіконня й двері прикрашали вишитими або тканими рушниками.

Хатні рушники були обов’язковим атрибутом кожного помешкання. Вони виконували не лише естетичну функцію – прикрашати житло; їм відводилася особлива оберегова роль – охороняти оселю від усього лихого, підступного і нечистого. Не випадково у традиційному помешканні їх вивішували саме при тих місцях (над дверима й вікнами), де могли з’явитися злі сили. До речі, при спалахах пошестей рушниками, зв’язуючи їх один із одним, «оперізували» майдан біля сільської церкви. Якщо уважно проаналізувати символічні знаки на узорах хатніх рушників, то найчастіше зустрічаються «Дерево життя» та «Берегиня». Вироби з першими сюжетами розміщували переважно на стінах та іконах. «Берегинями» ж обвішували хатні двері та вікна. Берегиня – давня богиня роду (берег, оберег, берегти, оберігати; звідси й ім’я її). Стилізовані жіночі постави зі зведеними вгору руками берегли в оселі родинний спокій.

Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері і бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов’язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.

Шануйте, любі, рушники,

Квітчайте ними свою хату,

То обереги від біди, що дала рідна мати,

Щоб легше в житті здолати

Похмурі та скрутні часи.

Шануйте рушники!

Стіл

У хатньому інтер’єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з’являвся «господар хати», як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Це родинне надбання мало привнести в оселю статки й злагоду.

Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім’ї щодня гуртувалися довкола столу. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з’являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити «на покуть» – це було виявом особливої уваги й честі.

Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним «сісти за стіл» (і в наш час «сідають за стіл переговорів»). Згадаймо обряд заручин: якщо дівчина давала згоду на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало «згоду на шлюб»; коли ж відмовляли, то посланці мусили сидіти лише на лаві біля столу.

Відтак упродовж усього життя людина була «прив’язаною» до столу: тут відзначали народження, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза – різдвяна святвечеря з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні свята, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили Дідуха, застеляли сіном в різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на частування.

У якій би скруті не жили господарі, на столі обов’язково мав лежати буханець хліба і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності. Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись «спиною до столу». Загалом він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.

В народній практиці пприділялася особлива увага формі столів. У давніші часи вони заміняли навіть посуд: посеред столу видовбували заглибину, в яку насипали борщ, кашу та інші страви. З появою глиняних мисок така потреба відпала. Відтак акценти змістилися на мистецьке оформлення. Для столів вибирали особливі породи дерев (так звані – чисті); це передовсім клен, ясен, липа або дуб. Вважалося, що тільки статечні й особливо вмілі майстри здатні виготовити справжній стіл, який би приносив затишок в оселю. Звідси й специфічне означення – столяр, столярування.

У народі побутувало чимало повір’їв, пов’язаних зі столом. Скажімо, не годилося виносити з оселі чи заносити в хату голого стола без скатертини чи окрайця – «бо в господі того, до кого переноситься стіл, стане голо». Звідси, очевидно, і назва – стіл, від «стелити».

Як бачимо, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси й вірування в те, що оселя без столу – пустка або сирота, його присутність виконувала роль «господаря хати».

Скриня

Нині з нею можна зустрітися лише в музейних експозиціях. Цей обов’язковий елемент хатнього умеблювання, який ще відносно недавно був у кожній сільській родині, відійшов у історію. Однак в давніші часи не було жінки, котра не мала б свого іменного приданого. Як тільки в сім’ї підростала дочка, батьки обов’язково замовляли для неї скриню.

До весілля кожна дівчина мала наготувати певну кількість рукодільних виробів – сувоїв домотканого полотна, рушників, вишитих сорочок, наволочок, блузок тощо. Вважалося особливою чеснотою, ознакою працьовитості, якщо в дівчини було багате придане. З цього приводу казали: «Як повна скриня, то й лиш господиня». Коли молодий забирав молоду до батьків, весільні гості привселюдно оглядали виготовлене власноруч і подароване матір’ю придане. Відтак скриню з почестями виносили з хати. Коли ж весільний поїзд від молодої прибував до оселі молодого, то співали:

Ой вийди, мати, огляди,

Щось тобі бояри привезли;

Да привезли скриню, перину,

І молодую княгиню.

Згідно з традиційними приписами, скриня мала стояти в коморі. Одначе, якщо дозволяли умови, її тримали і в хаті, неподалік столу. За потреби на ній могли відпочивати чи виконувати якусь тимчасову роботу, розміщувати домоткані килими або ліжники тощо. Але основне призначення скрині – тримати в ній переважно жіночі речі: весільний одяг і, зокрема, вінець (за традицією їх зберігали до кінця життя), святкові рушники, вишивки, обрядовий серпанок, святкове вбрання, «одяг на смерть» та ін. В прискринку – обов’язковому елементі традиційної скрині – зберігалися амулет, прикраси (коралі, сережки, намиста), обручки, цінні папери, навіть книги, свічки-трійці та багато іншого. Це був своєрідний музей родинних реліквій.

Традиційно виготовленням скринь займалися найкращі майстри, навіть цілі династії. В особливій пошані були знамениті полтавські скрині з мамаями та петриківським розписом. Окрім малярських оздоб і сюжетних сценок, вироби прикрашалися вигадливим різьбленням. Вони були поширені майже в усій Лівобережній Україні, навіть на Поліссі. Нині, на жаль, цей унікальний вид мистецтва вже втратився.

Отже, скрині належала особлива роль збереження не лише родовідної пам’яті, але й високомистецьких виробів нашого жіноцтва. Цей елемент умеблювання привносив у оселю святковість, був тим незгасним вогником родини, довкола якого гуртувалася сім’я Напередодні свят кожна господиня ретельно прибирала хатню скриню, мила її, наповнювала запашними травами й новими виробами.

Колиска

Кожна річ ужиткового характеру відігравала в традиційному житлі важливу роль. Проте одній із них судилася особлива місія, її відсутність робила оселю сиротливою і нещасливою. Йдеться про колиску.

Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість.

Допоки вигойдувалася колиска, наш народ і за найтяжчих часів зберігав (і зберіг!) безперервність етносу, його потенціал і незнищенність – пісню, мову, родовідні традиції. Від виготовлення колиски і до її «відслужилого віку» з нею пов’язана низка обрядових дій і вірувань.

Традиційно колиску виготовляли лише з «чистих», тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.). Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім’я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилося за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили. Ненька, присипаючи дитину, намагалася опоетизувати кожну деталь гойдалки:

Ой ну, люлі да люлечки,

Шовковії да вервечки,

Золотії да крючечки.

Мережана да попінка,

Колисочка да новенька,

Спи, дитиночка да маленька.

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала розташовуватися біля ліжка. Якщо дитина прокидалася, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала.

За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – «тоді в роду не буде дітей».

Розповідь про колиску була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят од злих сил:

Колиска, колисочко,

Та й нова, новенька,

Най ся в тобі виколише

Дитина маленька.

Люлі, люлі, люліченька,

Колихаю онученька,

Щоб здоровий виростав,

Ряст-травиноньку топтав,

Був як маків первоцвіт,

Много літ, ой много літ.

Колисанки або колискові здебільшого виконувалися, коли дитину вкладали спати у колиску (звідси й наймення цього виду мелосу). Цих милозвучних текстів матері й бабусі навчали дочок та онучок ще з підліткового віку, адже нерідко обов’язки доглядачів за меншими братиками й сестричками лягали на плечі старших дівчаток. Про важливу виховну роль колискових у народі казали так: «Яке в колиску, таке й у могилу». Відтак колиска в оселі була необхідним і святочним елементом. Під її поскрип і мелодійну неньчину пісню формувалася майбутня людина. Ця тема глибоко хвилювала нашого Кобзаря. Він присвятив їй чимало зворушливих рядків, зокрема й такі:

З лози колисочку плете

Та плаче праведная мати,

Колиску тую плетучи.

Запитання для самоконтролю

1.Що таке мудрість?

2.Що важливіше, розум чи мудрість?

3.Чим розум відрізняється від мудрості? Або: чому бути розумним і бути мудрим – не одне і те ж?

4.Що ви знаєте з народної мудрості?

5.Що таке оберіг?