11 клас | HISTORY-TEACHER - Сайт вчителя історії та правознавства
Завдання: 1) Переглянь відео до уроку. 2) Прочитай статті, наведені нижче. 3) Напиши есе на тему «Проблема дискримінації за національною ознакою» і надсилай фото-звіт у зручний спосіб.
1. “Ніколи більше: пам’ять та уроки Голокосту”
Автор – Олена Кропивко, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук (прейти до сайту, де розміщено матеріал – натискай тут!)27 січня в Україні, як і в країнах, що визнали резолюцію №60/7 Генеральної асамблеї ООН, відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. На державному рівні в нашій державі його щорічно відзначають з 2011 р. Саме цього дня 75 років тому війська 1-го Українського фронту визволили ув’язнених нацистського табору смерті Аушвіц в Освенцимі. Організоване знищення єврейського населення дістало назву Голокост (англ. Holocaust – усеспалення), інакше Шоа (іврит – катастрофа, нещастя). У 1933-1945 рр. нацисти знищили близько 6 мільйонів чоловік єврейського походження у Німеччині та на захоплених нею територіях, визначивши це як «остаточне вирішення єврейського питання», що проходило в три етапи – 1933-1939 рр.; 1939-1941 рр.; 1941-1944 рр. З початком весни 1933 р. нацисти розпочали цілеспрямовану антисемітську кампанію, характерними рисами якої стали «бойкот єврейських магазинів і товарів», присвоєння статусу «неарійця», звільнення останніх з державної служби, шкіл та університетів, медичних закладів, армії та судових закладів, масове спалення книжок, написаних «неарійцями», позбавлення політичних та громадянських прав, масове виселення євреїв з Німеччини. 9-10 листопада 1938 р. відбулася «Кришталева ніч» під час якої спалено та зруйновано більше ніж 1400 синагог Німеччини, пограбовані єврейські будинки, крамниці, школи, 91 єврей загинув, десятки тисяч були відправлені до концтаборів. З початком другої світової війни нормою стала реєстрація євреїв на всіх окупованих Німеччиною територіях; їх зобов’язали носити пов’язки або нашивки з шестикутними зірками, платити контрибуцію, здавати коштовності; відправляли на примусові роботи, у трудові табори. Восени 1939 р. почали створювати спеціальні єврейські квартали (гетто) у містах поблизу великих залізничних станцій. Найбільше гетто розташовувалось у Варшаві (близько 450 000 євреїв). З лютого 1942 р. почалися масові вбивства євреїв на території Польщі, в таборах смерті (у Хелмно, Собіборі, Майданеку, Треблінці, Белжеці та Освенцимі). В останньому використовувались газові камери та крематорії, де загинуло більше мільйона євреїв з 27 країн. Найбільшими гетто на території СРСР були Львівське (409 000 осіб, існувало з листопада 1941 р. по червень 1943 р.) і Мінське (близько 100 000 осіб, ліквідовано 21 жовтня 1943 р.). Число гетто Україні перевищило 350, початком їх створення вважається липень-серпень 1941 р. Сталінградська битва і швидке просування радянських військ на захід змусило есесівців поспішно знищувати сліди злочинів. Почалася масова відправка єврейського населення з Італії, Норвегії, Франції, Бельгії, Словаччини та Греції в Освенцим, яка тривала до жовтня 1944 р. Останню масову операцію проти євреїв Угорщини нацисти почали у травні 1944 р. За статистикою, нацисти закатували 6 млн євреїв, яких 1,5 млн – діти. Було знищено майже все єврейське населення Польщі (3 млн осіб), Румунії, Угорщини, Греції, Югославії, Чехословаччини, значна частина євреїв Франції, Нідерландів, Бельгії, СРСР.Політика терору проти євреїв в окупованій Україні знищила близько 1,6 млн осіб. Місцями найбільших масових страт євреїв в Україні є Бабин Яр (Київ) – більше 100 000, Богданівка Одеської області – понад 40 000, Дрогобицький Яр (Харків) – близько 20 000, Кам’янець-Подільський – 23 600, Дальник Одеської області – близько 18 000, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 000 жертв. Український історик Г.Касьянов вважає, що загальноєвропейська історична політика щодо увічнення пам’яті про Голокост покликана сформувати наднаціональну спільноту пам’яті. Меморіальні комплекси національного рівня, присвячені Голокосту, є в сімнадцяти європейських країнах, з них 11 – це спеціалізовані музеї. Головним офіційним місцем пам’яті про Голокост в Україні є Бабин Яр у Києві.
У вересні 1991 р. Кабінет Міністрів затвердив постанову щодо п’ятдесятих роковин розстрілів у Бабиному Яру, де йшлося про «масові знищення німецько-фашистськими загарбниками радянських громадян, зокрема, євреїв». Одним із проявів непокори злочинному нацистському режиму стали «праведники народів світу» – люди, які рятували євреїв від неминучого знищення на територіях, окупованих гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Це почесне звання, що присвоюється від імені Ізраїлю відповідно до закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953 р.) представникам різних національностей та віросповідань. Україна займає четверте місце на планеті за кількістю праведників народів світу (після Польщі, Голандії та Франції). На 1 січня 2016 р. наявні дані про 2 544 таких героїв, які ризикували своїм життям та життям своїх близьких, рятуючи євреїв від нацистів. Уроки Голокосту мають бути глибоко усвідомлені людством. Ніколи більше («Never againe»), адже ніщо не може бути вищим за право людини на життя. Протистояти цьому може тільки гуманізм, толерантність, захист прав і свобод людини, її культурних цінностей.
2. Характер та тенденції розвитку міжнаціональних відносин у сучасній Україні
З 52 млн. населення України за переписом 1989 р. українців нараховується 37,4 млн. осіб. Найбільші національні меншини складають росіяни (11,4 млн. осіб), євреї (483, б тис), білоруси (440 тис), молдавани (324,5 тис), болгари (233 тис), поляки (219,2 тис), угорці (163 тис), румуни (134,8 тис), татари, греки, вірмени, цигани, німці, чехи, словаки та ін. Під час референдуму 1 грудня 1991 р. більшість з них підтримала проголошення незалежності України.
З перших днів незалежності Україна проголосила рівноправ’я всіх громадян держави незалежно від їх національності. Рішуче були засуджені будь-які спроби нагнітання міжнаціональної ворожнечі, верховенство одних націй над іншими. При цьому головна увага зверталася на розвиток національних культур, мов. Безперечною заслугою молодої держави стала розробка законодавчої бази, що врегульовувала міжнаціональні відносини і виключала можливості в Україні міжнаціональних конфліктів.
Після проголошення незалежності України було створено Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів, згодом реорганізований у міністерство (нині — Державний комітет у справах національностей та міграції). На нього було покладено функції відродження та розвитку мов, культур, вільної реалізації духовних потреб усіх національностей, що проживають на території України.
Турбота про розвиток національних меншин стала однією з вузлових проблем національної політики Української держави. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей України. У ній підкреслювалось, що в Україні гарантуються всім народам, національним групам, громадянам рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.
Іншим важливим документом став Закон “Про національні меншини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, творення своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних та навчальних закладів. На теперішній час в Україні діють сотні організацій національних меншин.
Складною залишається проблема повернення кримських татар на історичну батьківщину, облаштування їх та надання українського громадянства, фінансування цієї справи повністю лягло на плечі України.
У той же час Україна виступає рішуче проти сепаратистських дій як в середині держави, так і в інших державах (Грузії, Азербайджані, Югославії та ін.).
На теперішній час законодавча база міжнаціональних відносин, що функціонує в Україні, визнана світовим співтовариством взірцевою. У Верховній Раді України плідно працює Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.