Тема 16. Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст. – матеріал для повторення

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилася у двоїсту Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель. Галичина отримала обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надане і Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був дуже обмежений. Австрійська влада продовжувала на землях Західної України політику «поділяй і владарюй». Закарпаття ще більше віддалилося від Галичини та Буковини, оскільки стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало, а управлялося з Будапешта.

Українські землі продовжували розвиватися слабко:

• великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);
• причиною застою краю був імпорт промислових виробів із західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;
• західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції;
• краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртова);
• провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район;
• переважання у великій і середній індустрії іноземного капіталу;
• першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з’єднала українські землі із Заходом держави;
• більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

• майнове розшарування селян — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;
• поява пролетаріату (понад половина працює на дрібних — до п’яти робітників — підприємствах);
• майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

• малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;
• слабкість місцевої промисловості, злиденні заробітки;
• тягар національного гноблення і політичного безправ’я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн. Трудова міграція охопила понад 400 тис.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

• західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперації;
• організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. заснував перший кооператив «Народна торгівля»;
• у 1899 р. створено товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання;
• поява перших українських банків, страхових компаній.

Національна політика австрійського уряду щодо українських земель:

• після революції 1848 р. у центрі суспільно-політичного життя Західної України стояло національне питання;
• австрійська влада використовувала українсько-польські незгоди;
• польська мова стала мовою освіти й управління (1869 р.);
• влада не переслідувала українські просвітницькі організації;
• офіційно проголошено міжнаціональну рівноправність в освіті, управлінні та судах;
• українці отримали право обирати й бути обраними до Австрійського парламенту, Галицького сейму.

Основні течії суспільно-політичного руху (москвофіли та народовці):

Частина галицької інтелігенції, селянства почала шукати порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. Так у другій половині 60-х рр. XIX ст. оформилася течія, яка отримала назву «москвофільство». Її діячі:

• вважали Росію головною для слов’ян, хотіли приєднання до Росії;
• заперечували існування окремої української нації;
• відмовляли українцям у праві на національну мову.

1870 р. «москвофіли» заснували політичну організацію — Руську раду, створили потужну видавничу базу. Поширення ідей, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам народу, сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Національна течія на початку 60-х рр. XIX ст. проявилася в русі народовців. Вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, тому й отримали свою назву. Народовство мало багато спільного з українофілами Наддніпрянщини. Поступово діячі цього напряму стали провідною силою в українському таборі, їх ідеї:

• єдність усіх українських земель, об’єднання їх у єдину державу, розвиток єдиної української мови;
• визнання галицьких русинів українцями, пробудження їхньої національної свідомості.

Напрями діяльності та здобутки провідних діячів західноукраїнських земель у національному русі другої половини XIX ст. Українські видання: «Правда», «Діло». Діяльність народовців проявлялася в двох формах:

• пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у пресі (особливо важливим було видання щоденної газети «Діло», а також журналу «Правда»);
• пропаганда національних ідей через створювані народовцями різні товариства, гуртки, культурно-освітні заклади.

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта», перший голова — композитор А. Вахнянин.

Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»:

• видання української літератури, проведення літературних вечорів;
• організація читалень, через які народ долучався до надбань літератури, знайомився з передовими методами ведення господарства;
• фінансування діяльності кооперативів, за сприяння «Просвіти» створені найвідоміші кооперативи.

Діяльність Наукового товариства імени Тараса Шевченка, «Записки Наукового товариства імени Шевченка». Важливе значення для розвитку української мови та літератури мало створення у Львові 1873 р. Літературного товариства імени Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка), перетворившись на своєрідну національну академію наук (перший голова — Олександр Барвінський, згодом — М. Грушевський). Він з 1894 р. очолював щойно відкриту катедру історії України у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. XIX ст. відбулося деяке зближення позицій частини українських і польських політичних діячів («нова ера»). Зміст політики:

• надання українцям певної кількості місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі;
• відкриття трьох українських гімназій, кафедри української історії у Львівському університеті;
• Літературне товариство ім. Т. Шевченка перетворене на НТШ, частково фінансоване державою;
• розширено доступ українцям до посад;
• створення ощадного товариства «Дністер» для українців;
• українському фонетичному правописові надано статус офіційного й запроваджено в шкільні підручники.

Тривала «нова ера» лише до 1894 р., оскільки лише частина передбачених в угоді заходів була виконана.

З’явилася народовська течія і на Буковині. Найвідомішими її представниками стали члени «Буковинської трійці» — Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Лідер цієї групи Ю. Федькович був визначним письменником, з 1885 р. він видавав газету «Буковина». Серед усього західноукраїнського населення найтяжчим було економічне та національне становище закарпатських русинів. Сильний угорський тиск змушував їх шукати допомоги ззовні. Тому в національному русі Закарпаття панувала москвофільська течія.

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій. Під впливом М. Драгоманова частина молодих українських діячів звертається до соціалізму. Так виникає радикальна течія українського руху. Це активізувало рух у цілому, виникло усвідомлення необхідності об’єднання зусиль радикалів. У 1885 р. народовцями була створена Народна рада, яка стала прообразом політичної партії.

У 1890 р. була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія (РУРП), засновниками і керівниками якої були Іван Франко, М. Павлик, Є. Левицький. Питання про автономію як програмну мету РУРП викликало в партії гостру дискусію. Один з молодих членів партії Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної незалежності. На підтримку ідеї самостійносте України виступив І. Франко. Поступово вона стала основною в західноукраїнському національно-визвольному русі.

Інші цілі: економічні реформи з метою поліпшення життя трудівників, установлення демократичних прав і свобод, піднесення національної свідомосте українців, як максимум — перемога соціалізму, парламентські методи.

У 1899 р. в Галичині виникло ще дві партії — Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП). УНДП швидко стала найпопулярнішою партією в Західній Україні, до неї увійшла частина колишніх радикалів (І. Франко), лідерами були Ю. Романчук, К. Левицький. Їхні цілі:

• створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом і адміністрацією;
• програма-максимум — соборна і незалежна Україна, боротьба за неї парламентськими методами;
• УСДП керували Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші. Партія прагнула досягти соціалізму через реформи, легальні парламентські методи боротьби.

Отже, український національно-визвольний рух приходив до усвідомлення необхідносте боротьби за власну самостійну державу.

Хронологічний довідник

1868 р. — заснування у Львові товариства «Просвіта».

1873 р. — створення Літературного товариства ім. Т. Шевченка.

1890 р. —створення у Львові РУРП.

1892 р. — реорганізація Літературного товариства ім. Т. Шевченка в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ).

1899 р. — створення УНДП і УСДП.

Персоналії

Барвінський Олександр (6.06.1847, с. Шляхтинці, нині Терноп. р-ну Терноп. обл. – 25.12.1926, Львів) — гром.-політ. діяч, педагог, історик. Навчався у Львівському ун-ті. Посол (депутат) до австр. парламенту (1891-1907). Б. — голова Укр. пед. тов.-ва (1891-1896), НТШ (1892-1897). Депутат Укр. Нац. Ради ЗУНР, міністр в уряді К. Левицького (1918-1919). Автор іст. і пед. праць.

Бачинський Юліан (28.03.1870, с. Новосілка, нині Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. – 6.06.1940, тепер Карелія, РФ) — сусп.-політ. діяч, публіцист. Був членом РУРП, з 1899 — УСДП. Б. 1895 опублікував працю «Україна ірредента» («Україна незалежна»), де обґрунтував необхідність політ. самостійносте України. Був членом парламенту ЗУНР. Б. у 20-х рр. XX ст. приїхав в УСРР, де був 1934 арештований і засланий, де й загинув.

Романчук Юліан (24.02.1842, с. Крилос, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – 22.04.1932, Львів) — визначний гром.-політ. діяч, учений, публіцист. Навчався у Львівському ун-ті (1860-1863). Р. був одним із засновників т-ва «Просвіта» (1896-1906 — голова), НТШ та ін. о-цій, редагував журнал «Правда» (1973-1978). 1885 виступив ініціатором створення першого укр. політ. т-ва «Нар. рада» (голова до 1899), УНДП (голова 1899-1907). Р. — депутат галицького сейму (1883-1895) і австр. парламенту (1891-1897, 1901-1918, віце-президент 1910-1918). Входив до складу Укр. Нац. Ради ЗУНР, як найстарший за віком депутат 10.11.1918 привів до присяги Держ. Секретаріат — уряд ЗУНР.

Федькович Юрій (Осип-Домінік Гординський де Федькович; 8.08.1834, с. Сторонець-Путилів, тепер Путала Путильського р-ну Чернівецької обл. – 11.01.1888, Чернівці) — визначний письменник, перекладач, фольклорист, культ. і гром. діяч. 1871-1876 мешкав у Львові (працював у «Просвіті» та в театрі «Руська бесіда»), ост. роки життя — у Чернівцях (редактор газети «Буковина»). Ф. — автор багатьох відомих творів.

Франко Іван (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл. — 28.05.1916, Львів) — видатний письменник, гром. і політ. діяч, учений, нац. ідеолог. Навчався на філос. ф-ті Львівського (1875-1878, 1880), Чернівецького (1890), Віденського (1890-1893) ун-тів. 1.07.1893 отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Ф. був редактором і членом редакцій низки періодичних видань. Брав активну участь у гром. і політ. житті. У жовтні 1890 Ф. був співзасновником РУРП, 1899 — УНДП, тоді ж за сприяння М. Грушевського став дійсним членом НТШ. У 90-х рр. XIX ст. прийшов до повної підтримки ідеї політ. самостійності України.

Терміни та поняття

Кооперація (від лат. «той, що співробітничає) — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом госп. діяльносте.

Москвофіли (русофіли) — представники мовно-літературної і сусп.- політ. течії серед укр. населення Галичини, Буковини та Закарпаття у середині XIX-30-х рр. XX ст. Відстоювали нац.-культ., а згодом — держ.-політ. єдність з рос. народом і Рос. імперією. Осн. передумовою виникнення москвофільства була втрата укр. народом власної державности, іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень нац. самосвідомосте нар. мас. На поч. 80-х рр. XIX ст. було доведено, що м. перетворилися на платних агентів рос. царизму.

Народовці — сусп.-політ. течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. XIX ст. в Галичині. Сформувалася на противагу москвофільству. Н. виникли під впливом діяльносте «Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства, творчосте Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Вони виходили з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Карпат до Кавказу, виступали за єдність всіх укр. земель.

«Нова ера» — компроміс, поліпшення стосунків між українцями народовського напряму і поляками в Галичині у 1890-1894. Суть поступок полягала у визнанні галицьких українців окремим народом. У відповідь на лояльність українців до австр. влади вона мала однаково прихильно ставитися до поляків та українців. Передбачалося надання українцям певної кількості місць в австр. парламенті та галицькому сеймі, відкриття трьох укр. гімназій, збільшення кількості укр. катедр у Львівському ун-ті та ін. поступки. Обидві сторони відмовилися від «новоерівської» політики уже 1894.

Партія (від лат. «частина, розділ; група однодумців») — політ. о-ція, яка об’єднує на умовах членства найактивнішу частину с-ва, виражає і захищає його ідеологію, політ. цілі (закріплені у програмі), політ. волю своїх членів і прихильників, має матеріальні засоби, органи інформації. Гол. завданнями є участь у визначенні політ. курсу держави, виробленні держ. політики, формування органів влади і місцевого самоврядування, представництво в їх складі. П. має стійку структуру і постійний характер діяльносте.

Радикали — представники молодої інтелігенції, що об’єднали нац. та соціальну б-бу, відчули вплив соціалізму, прихильники рішучих дій.

Трудова еміграція (від укр. «трудовий» і лат. «виселяюсь, переселяюсь») — переселення, переміщення населення, пов’язане зі зміною місця проживання, зокрема переселення з батьківщини в ін. країну на постійне проживання чи на тривалий термін, зумовлене екон. причинами.

Українофіли (від «Україна» і гр. «любити») — прихильники проукраїнського напряму в галицькій політиці, противники москвофілів. У широкому розумінні — віддані Україні люди.