Джерело: Звичаї, вірування та традиції українців, пов’язані з вінчанням та шлюбом
Однією із найважливіших подій в житті кожної людини є весілля. До цієї події українці ще з давніх часів ставились дуже відповідально, адже створення нової сім’ї містило в собі складний комплекс різноманітних ініціацій, народних звичаїв та традицій. Давайте детальніше розглянемо українську весільну обрядовість.
В українській культурі окрім самого процесу проведення весілля існували також і передвесільні ритуали: знайомство, сватання, залицяння, заручини і т.д. Зазвичай парубки та дівчата обирали майбутню пару в своєму селі або місті, але траплялись такі випадки, коли одружувались пари з різних місцевостей. Місцями, де традиційно молоді люди знайомились і зустрічались були вечорниці з різноманітними іграми та веселощами, або ж толока (групова робота в селі, де збиралися всі мешканці). На вечорниці допускалися лише молоді люди, адже ця подія була організована спеціально для пошуку та вибору свого майбутнього чоловіка та дружини…
До того, як вечорниці стали поширеним явищем, всі рішення, пов’язані з вибором пари та весіллям вирішували та організовували батьки, від бажання та волі їхніх дітей зазвичай мало що залежало.
Для того, щоб шлюб мав юридичну силу, великий вплив мали не лише батьки та родичі, але й знайомі, друзі, дівочі та парубоцькі громади. У XVI-XVII століттях в Україні юридичною фіксацією шлюбу слугували «змовини», що укладалися між батьками та рідними молодих у присутності сватів (так звана «згода») в усному порядку. А вже з XVII століття шлюб почали укладати в письмовій формі за допомогою шлюбних або виновних листів. Вінчання в церкві входило в традиційний обряд поступово, з XVI-XVII століття, в деяких місцевостях у XVIII столітті.
Сватання було першим етапом у шлюбній обрядовості. Наречений запрошував старост (сватів) з кола близьких родичів, вони в свою чергу брали обрядовий хліб і йшли до батьків майбутньої дружини для отримання дозволу на цей союз. Найчастіше цей обряд виконувався пізно ввечері або вночі, аби зберегти таємничість, особливо в разі відмови. Під час сватання проголошувався традиційний діалог, де зазначалися біблійні персонажі, купці і товар, куниця-красна молодиця та мисливець. Якщо відповідь батьків була позитивною, наречена пов’язувала рушники через плече старостам, і цей жест означав згоду на проведення весілля. У випадку, якщо батьки і рідні не погоджувались, наречена могла повернути старостам обрядовий хліб і подати нареченому гарбуза або макогін, що теж слугувало традиційним знаком відмови.
Якщо сватання пройшло успішно, і обидві сторони погодились на проведення весілля, наступним етапом ставали «оглядини» майбутньої жінки та її оселі (своєрідна перевірка на хазяйновитість), а також огляд хати молодого та його достатку. Деякі родини намагалися обманути своїх сватів і позичали у сусідів зерно, коней та інші предмети, які б характеризували їх високий рівень достатку.
Після оглядин відбувались «заручини», де офіційно скріплювався договір про шлюб. Відмова від одруження після заручин осуджувалась громадою або навіть тягнула за собою велике грошове покарання.
Наступним кроком була підготовка до самого весілля. Традиційно весілля грали восени зі свята Покрови і до Пилипівського посту, тобто в період з 1 жовтня до 14 листопада, або взимку в період від Хрещення і до Масниці.
Передвесільний обряд починався із «запросин», коли приходили всі сусіди та рідні. Наречена і дружка заходили до будинку зі словами «Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля» та клали на стіл «шишку» (обрядовий хліб).
Невід’ємною складовою весільного обряду була традиція прощання із вільним, незаміжнім життям. Особливо вирізнявся обряд проведення дівич-вечору. Подружки нареченої плели для неї весільний вінок – гільце вишень, сосен, черешні, яке обплітали тістом і оздоблювали калиною та різнокольоровими стрічками. Після закінчення дівич-вечору, наречена відламувала і роздавала своїм подругам гілочки від весільного вінка.
На вечорі у нареченого замість весільного вінка виготовляли шаблю, яку також яскраво прикрашали або ж весільне знамено – прапор. Коли у молодих закінчувався традиційний вечір прощання зі свободою, батьки влаштовували «посад» молодих в хатах і благословляли їх на спільне щасливе життя.
Обряд вінчання було запроваджено набагато пізніше за сам процес прийняття шлюбу, тому не в усіх сім’ях це було обов’язковою традицією. Його проводили одночасно із весільним процесом, або ж заздалегідь. Для вінчального обряду батьківський дозвіл теж був необхідною складовою. Щоб молодих не зурочили, наречена могла покласти собі в кишеню макове насіння або якийсь металевий предмет (ножиці, ніж або ключ). Також у шви одягу встромляли шпильки, голки, у взуття клали горобину, вдягали бурштинові намиста і прикраси.
На Правобережній Україні окрім вінчання існував і обряд церковних оповідей. За три тижні до проведення шлюбної церемонії, священик в церкві оголошував про намір та згоду молодих одружитись усій громаді міста чи села. Це надавало події офіційного статусу і давало змогу виявити парафіянам своє ставлення до молодих і до їхнього майбутнього союзу.
Після обряду вінчання молоді приїжджали до будинку нареченої, де їх чекали батьки, які підносили їм хліб-сіль. Зазвичай одночасно з цим, посаг нареченої відвозили в будинок нареченого (скриня, де зберігались речі, які наречена збирала з дитинства: одяг, різні прикраси, рушники). Посаг не дозволялося бачити нікому, окрім самої нареченої. В момент перевезення посагу і самих молодят до будинку, їх супроводжував «весільний поїзд» у супроводі бояр та дружок. Перевезення супроводжувалось також кількома зупинками («переймами») та викупом нареченої. Провідну роль у всій весільній обрядовості відігравали і хресні батьки.
Більшість обрядів упродовж всього весілля стосувались ідей родючості і достатку: переступання через кожух, обсипання зерном та монетами тощо. На весілля молоді навіть запрошували чаклуна, якого вважали дуже поважним гостем. Чаклун здійснював ритуал, який захищав молодих від злих очей та нарікань і забезпечував здоров’я та злагоду майбутньої родини. Він розкидав шматки соленого хліба, оглядав кутки і насипав в них жито, золу і траву.
Обов’язковим звичаєм українців були весільні гуляння, в яких присутні були кілька важливих обрядів: дарування та поділ весільного короваю, розплітання коси молодої та покриття її голови очіпком. Це було своєрідним символом переходу дівчини до заміжнього життя. З того моменту жінка не мала права виходити з хати із неприкритою головою, адже це вважалось великим гріхом, і могло провокувати поганий врожай, хвороби та злидні родини.
Коли молода заходила до оселі свого чоловіка, проводилось традиційне об’єднання рук чоловіка та дружини рушником або поясом. Існували різні варіації цього об’єднання: весільне гільце і шабля, дві перев’язані ложки тощо.
Останнім етапом весільної церемонії була шлюбна ніч, до якого входило перевдягання молодої та вихід до гостей. Одягання нареченої відбувалося в коморі під супровід народних пісень. Для того, щоб показати приналежність жінки до нової родини, вона розпалювала піч, готувала обід та показувала свої навички господарювання свекрусі. Другий день після весілля супроводжувався «рядженням», де всі гості та рідні проводили театралізоване дійство, перевдягались у різних тварин, персонажів і з танцями та піснями вирушали до батьків на млинці. Цікавою традицією є театральна постановка «фальшивої нареченої» (зазвичай її грав дружба нареченого), яка доводила свекрусі, що вона є справжньою невісткою, аж поки не виходила справжня молода.
Офіційним завершенням весілля та початком шлюбу був обряд «дякування», де сім’ї молодих ходили один до одного в гості і частували їх різними дарунками. Цей обряд означав створення нової спільної родини.
У різних етнографічних районах України ці звичаї і традиції впродовж часу змінювались і доповнювались новими обрядами.
Під час весільних гостин і донині зберігаються обряди з ігровими елементами, піснями, а в сучасності вони доповнились традицією викрадання взуття молодої та ряду інших. Тому можна зробити висновок, що весільна обрядовість яскраво відтворює етнічні особливості кожного регіону України та їх ставлення до шлюбу, і показує розмаїття та багатогранність українських традицій. Шлюбна обрядовість посідала важливе місце в звичаях українців, адже була тісно пов’язана із створенням нової сім’ї, санкціонувала молодятам спільне життя та право на продовження роду.
Це цікво!!! Прочитай тут: Батьки, матері та їхні діти у традиційному українському суспільстві
